Валерий Шевчук - Срібне молоко

Пан писар на ту мову аж їсти перестав, а ще й рота розтулив, обмацавши поглядом бабисько, а що вона й справді була схожою на барило, так туго набите салом, що більше не втовчеш, прийняв її рацію, хоч і подивувався на відвертість її вислову. Але щось дивне сталося із паном писарем: не зважаючи на цілковиту почварність Солошину і на не першу, та й не другу її молодість, панові писарю при його сухій, тичкоподібній структурі якось гостро захотілося перевірити, до чого, до речі, закликала й сама Солоха: а чи справді ЇЇ не можна дістати? Але він тих думок засоромився, адже особа він урядова й поважна, а ще всі ці балачки дрочили йому іншого апетита, до того, котре ще залишалося на столі. Тому він зголосив, що атестацію вже є з чого складати, тому поки що трохи переїсть, а тоді вони підуть до Явдохи і поговорять з нею, в їхній-таки хаті. Це було мовлено із певним наміром: пан писар небезпідставно сподівався, що й там його пригостять, бо того, що залишалося на столі, не могло вже бути багато.

– Поїжте, поїжте! – сказав отаман. – А я на хвилю вийду до вітру, та й подимлю заодно.

Коли за отаманом рипнули двері, пан писар, який не вельми добачав, вирішив, що залишився сам, отож допався до мисок, беручи їх по одній, починаючи від найближчої, і вимотував усе, ще й пальцем вимазував, бо коли в хаті сам, то навички доброго поводження не завжди виконуєш. Так він спорожнив одну, другу й до п'ятої миски, голосно чмакаючи і запиваючи кожну келишком малвазії, і почав уже відчувати, який чудовий часом буває цей білий світ, а коли так, то й благість почала входити до його серця, а хто, в такому стані пробуваючи, не стане добрий та примирливий.

І саме в цей момент від дверей щось кашлянуло; пан писар аж схарапудився і кинув оком, та й уздрів, що Солоха ще не пішла, а стоїть на тому ж місці, де була поставлена чи поставилася сама, і замиловано стежить за паном писарем.

– Ще не пішла? – голосно скрикнув пан писар.

– Оце дивлюся, як ви, пане писарю, їсте, – тоненько проказала. – Так же славно їсте, дай Боже вам здоровлячка, аж душа масличком обливається. А ще мене, пане писарю, зморочила думонька: отак їсте, а подобаєте на комара, а я майже не їм, хіба вхоплю того-сього по макітрі, а мене, як бачите, розперло, що тільки коли-небудь десь такі чоловіки, як ви, на мене, бува, й зирнуть.

– Що це ти мелеш, бабо? – вражено спитав писар.

– Та про речі, що їх усі знають, – спокійно сказала Солоха. – Коли чоловік – сама шкура та кості, як оце, не в образу сказати, ви, пане писарю, то йому люба дебела жінка, а дебелий шукає таку, що кості в неї гримлять, а шкура, вибачте на слові, рипить.

Писар був настільки здивований, що не відповів на цю мудрацію, а встав і майже навшпиньки обійшов довкруж Солоху, звідусіль приглядаючись, бо такого дива йому ще не випадало бачити.

– А скажи, – мовив урядовим голосом, коли знову опинився з нею віч-на-віч. – Правду змовила, що тебе не можна дістати?

– Хе-хе, – засміялася Солоха і засоромилась, як дівка на виданні. – Це вам треба знати з дурного інтересу чи для своєї урядової тестації?

– Звісно, для атестації, – поважно сказав пан писар, удруге обходячи її довкруг.

– То це маю сказати, як є, чи так, як вам хочеться?

Логічні побудови у Солохи (а пан писар вивчав логіку в Київській академії і добре знав, що це таке) були вельми своєрідні, коли б не сказати двотекстові. Але він не став переконувати бабу, Що до храму мудрости, як любив казати його професор у філософічному класі, еге ж, до храму мудрости входять тільки за допомогою логіки. Тому урядово прорік:

– Кажи так, як є, бабо!

– Але ж мені стидко, – сказала, у дивний спосіб підхихикнувши, Солоха.

Тоді пан писар учинив таке, чого б не належало робити йому як особі урядовій, а відтак поважній, – він простяг до Солохи вказівного пальця, схожого більше на хмизинку, при тому давно всохлу, з якої й кора обсипалася, й обережненько тицьнув Солоху не в персо, борони Боже, а в кругле плече. І той палець у плечі пропав, бо провалився, як у тісто; пан писар перелякано смикнув його назад, і вони засміялися цього разу в однаковій тональності: чи то сласно, чи то засоромлено.

– Але ти, Солохо, мені не відповіла, – сказав пан писар, солодко примружуючись, як ситий кіт.

– Еге ж, пане писарю, – мовила Солоха, – такі речі не повідаються, тільки вивіряються, бо язику, що в моїм роті, хоч ви чоловік і урядовий, стидко таке казать. А я мотрона поштива.

– Це я бачу, – сказав пан писар і захотів якось її соромливість зрушити, хоч би з урядової потреби, але в цей час заспівали сінешні двері, і пан писар від Солохи сахнувся, так і не задовольнивши інтересу, – повертався від вітру отаман.