Валерий Шевчук - Срібне молоко

Гапчин рот уражено розтулився, показуючи попсовані зуби, а очиці стали круглі, наче вишні, а ще й почервоніли так, ніби не до кінця дозрілі вишні.

– Забирайтеся з моєї хати всі! – гаркнув піп. – А ти, пономарю, й ти, Явдохо, залишіться, маю до вас мову осібну! І всі почали не так виходити, як вислизати з попової хати: першою Гапка, яка при тому затравлено озирнулася, за нею її невістка Настя, яка не озиралася, хіба наклала на вуста скошену всмішку, через що здавалася криворотенькою, а вже за ними, привідставши, й дяк Григорій Комарницький, який також поменшав у зрості, а голубі очі його стали такої ж барви, як цей туман та Змій, котрого вони полишали в поповій хаті.

Туман довго не протримався, бо, може, й був пущений Змієм для покриття дійства, що відбувалось у поповій хаті, тож коли пристрасті вляглися, Змій із радости став крилатим, злетів у висо-кость, помахав крильми, і тумана та й хмари розвіяв та розігнав. Натомість знову з'явилося сонце, і дяк ревно віддався своїм обов'язкам, тобто почав научати школярів, даючи непутящим чосу, і тільки після обіду, а на обід була шкільна каша без жодної присмачки та й без хліба, подобрів і почав розучувати зі школярами нищинські вірші, які сам і складав, і дітям ця наука була миліша за псалтирну або часословну, отож проказували вірші з печальним наспівом чи й прививаннями, з чого дяк був цілком задоволений, отож вечір зустрів із миром у душі, а коли це траплялося, сідав, як звично, на ґанку та й поринав у екстатичного акта кушпелення, а заодно любив переганяти все, що відбулося, цього ж разу те, що діялось у поповій хаті, і конклюзії його були б утішні, коли б не відчуття легкої тривоги, якої не міг позбутися, не зважаючи на те, що вечір вдався погідний, а ще край неба з'явилася холодна, розсвічена бляха чи щит великого місяця, і простір навдокіл почав заливатися срібним молоком, а дяк печально подумав, що в цьому селі навряд чи хтось би захотів зараз пригостити його молоком справжнім, отож задовольнявся хоч би цим примарним.

І саме в цей мент він уздрів на порожній вулиці хитляву, майже розмиту постать, котра хилиталася, як маятник дзиґаря, а довкола тієї розхитаної постаті щось ніби бігало менше, але що саме, розібрати до ладу не міг, бо світ ближчий був задимлений з його таки люльки, адже в сутінку міг не остерігатися й пускав дим в усі шпари, які існували в його голові, хоча, правду кажучи, в його заспокоєному мозкові таки мигнула думонька: а чи не до нього прибивається у молочних хвилях вечора отой п'яний а ще й із псом? І дяк відставив від рота кушпельку, відтак дим зійшов з його очей, тобто перестав пускати через них, а постать у цей час наблизилася, і Григорій здивовано признав у ній пономаря, легковажно виснувавши: а чи не послала його Явдоха, щоб запросити до себе, де вони б і відсвяткували сьогоднішню перемогу над лихим Явдошиним ворогом, власне, ворогинею Гапкою?

Але пономар, доплентавши до шкільного ґанку, раптом став, мов укопаний, так само став і його пес, який при господарі не виявив до дяка жодних ознак прихильности, і дякове серце важко гупнуло, адже уздрів у срібному молоці вечора не пригідне й прихильне обличчя, а таки кам'яне; очі ж Івана Пошивайла зоріли на дяка десь так, як у поповій хаті, ніби в смолу були застромлені двоє крицевих мечів чи ножів.

– Щось хотів сказати, Іване? – спитав обережно дяк, кинувши туди й сюди оком, ніби готуючи собі шлях до втечі.

– Еге ж, – сталевим голосом промовив пономар. – Хотів щось сказати.

– Про те, що виповів вам по відході панотець? – спитав трохи підхлібно дяк.

– І про те, – мовив пономар, а дяк відзначив подумки, що той зовсім не п'яний, а коли й випив, то лише для хоробрости.

– То що сказав панотець?

– Здер од мене дві лисячі шкури із тих, що я забив собі на шапку, – сказав крижаним голосом Іван, – а ще й узяв усі гроші, що ми їх мали, аби не позивати нас до полкового суду.

– Овва! – зчудувався Комарницький. – То він Явдосі не повірив?

– Не повірив, – сказав Іван, а його пес при цьому присів і невідь-чому облизався, по-девотському позираючи на дяка, – бо і я їй не повірив.

– Чому ж не повірив? – нетямковито спитав дяк.

– А тому, що вона й справді хвойда, хльорка, фіндюрка та повійниця.

– Чи ж ловив її на спросному ділі? – спитав дяк, ще раз кинувши туди-сюди очима.

– Не зловив, але знаю, – сказав залізно пономар. – І не такий я дурний, як всі ви думаєте. І ти, псявіро, прийшов до неї не тільки для того, щоб нажертися, а щоб білої сметанки нализатися. Для блуду тебе й закликала.