— Так, ніхто.
Я теж дивлюся туди, де стояв олень, і раптом розумію, що це правда. Оленя там більше немає, але я знаю, що він щойно там стояв — і це місце вже інакше. Мої спогади роблять його інакшим.
— «Настане кінець твоїй відокремленості, бо, щоб відштовхнутися від життя, треба спершу його торкнутися» [148] Скотт Фіцджеральд «Ніч лагідна».
.
— Це що, цитата?
— Так, Фіцджеральд.
— А я говорив, що ми зустрічалися?
— Говорив.
— І з Шекспіром теж. І з доктором Джонсоном. Я навіть Жозефіну Бейкер на сцені бачив.
— Тобі тільки гучними іменами кидатися.
— Що є, те є.
— До речі, якщо ми заговорили про імена, — повільно починає вона, добираючи слова. — Я подумала… Не знаю, чи сподобається тобі… Ми вже знаємо, що буде дівчинка, то, може, назвемо її Софі? На честь моєї бабусі? Софі Роуз?
— Роуз?
Вона бере мене за руку.
— Мені завжди подобалося це ім’я. Сильне, але водночас квітково-вишукане. Як ти сам. Ти нарешті вільний та можеш бути собою. Так, я знаю, дивно називати дитину на честь… ну, сам розумієш… Але з мого боку недоречно ревнувати до когось, хто жив чотириста років тому. А крім того, вона мені подобається. Вона допомогла тобі стати тим, хто ти є. Думаю, це хороша ідея. Продовжити якусь лінію.
— Подивимося.
Я цілую її. Цілую її в лісі. І я до нестями її кохаю — кохати сильніше просто неможливо. Страх від того, що я міг би не дозволити собі її кохати, нарешті переміг страх втратити її. Омаї мав рацію: треба обирати життя.
— Усе буде добре. А якщо й ні, то воно принаймні буде. Тож не треба хвилюватися.
Вона права. Я це бачу. Іноді я бачу майбутнє. Я бачу, як вона намагається пригадати моє обличчя, хоча я стою перед нею, бачу, як я тримаю її бліду хвору руку, як із Роуз. Відчуваю відгомін болю, що охопить мене колись. Коли її не буде. І вона знає, що я це бачу, але вона не хоче, щоб я говорив про це. І це правильно. Бо все буде. Кожен момент — вічність у собі, яка не зникає. Вона завжди десь існує. Тому ми з нею повертаємося тією стежкою, якою прийшли, але у якомусь розумінні ми лишаємося там у лісі цілуватися під деревами. Так само, як я десь лишаюся вітати Антона з успішно складеними іспитами. Лишаюся пити віскі з Маріон у тому будиночку на острові. Лишаюся здригатися від шуму артилерійського обстрілу. Лишаюся під дощем розмовляти з капітаном Фюрно. Лишаюся стискати в руці щасливу монетку. Лишаюся гуляти вулицями з Роуз. Лишаюся слухати маминих пісень під платаном, з якого падає насіння. У цьому самому лісі.
Є одне-єдине теперішнє. Але як кожна річ у світі складається зі схожих атомів, так само і кожне «зараз» складається зі схожих частинок безлічі інших «зараз».
Ось так.
Тепер я розумію. Моменти, що оживляють теперішнє, тривають вічно. І є безліч таких моментів, які можна проживати. Я це розумію. І я розумію, що нарешті можу бути вільним. Бо зупинити час можна лише не дозволяючи йому тобою керувати. Я більше не потопаю в минулому і не боюся майбутнього.
Бо майбутнє — це ти.
Вид морського молюска. ( Тут і далі прим. перекл., якщо не зазначено інше. )
Далекозорість, що розвивається з віком.
Триколісний моторикша, популярний транспорт у азійських країнах.
Місцева назва цейлонських макак.
Млинець з окатою яєчнею.
Район на північному заході Лос-Анджелеса.
Муха-одноднівка.
Південне узбережжя півострова Сорренто, Італія. З 1997 року є об’єктом Світової спадщини ЮНЕСКО.
Один із районів лондонського Іст-Енду, прилеглий до Тауеру. Розташований у центрі Лондона.
Острівна країна на сході Карибського моря.
Графство у східній частині Англії, на узбережжі.
Старовинні щипкові струнні інструменти.
Вид народної флейти, розповсюджений у деяких регіонах сучасної Великої Британії.
Один з двох окремих будинків, що мають одну спільну стіну.
Застаріла назва чуми.
Пер. уривку з пісні «Come Again, sweet love doth now invite», що була надрукована у збірнику пісень для лютні в 1597 році.
Один із центральних районів Лондона, колись був окремим містечком.
Йдеться про River Thames frost fair — масові заходи, що проводилися на поверхні замерзлої Темзи в морозні зими. Усього їх проводили 24 рази.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу