Мэтт Хейг - Як зупинити час

— Це не має значення. Усе це більше не має значення.

— Звісно ж, має. Ми повинні захищати себе.

— До біса, Гендріху! Усе це маячня! Ти думаєш лише про те, як захистити себе! Ти завжди думав лише про це! Уся організація — це насправді організація однієї людини. Уже не 1800-ті! Ти знав про Маріон і брехав мені.

— Я зробив те, чого ти не зміг, — хитає він головою. — Я дотримав свого слова. Я сказав, що знайду її, і знайшов. А ти не зміг. Я бережу людей.

— Бережеш людей? Підпалюючи їхні будинки?

— Ти не бачиш далі свого носа. Відійди трохи — і побачиш усю картину. Ми під такою загрозою, якої раніше і не знали: Берлін, біотехніки — з роками аж ніяк не стає безпечніше. Поглянь-но на світ, Томе. Йому кінець. Поденьки надто мало живуть, тож вони просто не встигають порозумнішати. Народжуються, виростають та знову й знову роблять одні й ті самі помилки. Це просто замкнене коло, яке щоразу призводить до дедалі більшої руйнації. Подивись на Америку, на Європу, на Інтернет: цивілізації ніколи не вдається протриматися довго. Римська імперія знову й знову падає. Знову повертаються забобони та брехня. Знову з’являються мисливці на відьом — ми скочуємося в Темні віки. Знову. А якщо чесно, то ми ніколи їх і не полишали. Нам треба берегти нашу таємницю, Томе.

— Ти лише заміщуєш одні забобони іншими. Ти постійно брешеш. Ти знайшов мою дочку та відправив її вбити мене.

— Але ж не я один брешу, правда?

Він виймає з кишені хромовану запальничку — ту саму, що я бачив під час нашої першої зустрічі в Дакоті.

— Давно вже кинув палити. У Лос-Анджелесі й не за таке лінчують. А запальничку бережу на згадку, як ти дурну монетку. А ось бензин довелося купувати.

Він клацає запальничкою, і на її кінчику спалахує вогник. Раптом я усвідомлюю, що все це насправді. Звісно, немає нічого дивного в тому, що Гендріх хоче вбити Омаї чи мене, чи що він тримав у таємниці Маріон. Я від самого початку знав, на що він здатен. Дивує мене лише те, що він отак відкрито це робить, що він наражає себе самого на небезпеку, що він власними руками підпалює будинок.

— Омаї! — кричу я. — Омаї! Забирайся з дому!

І ось воно — крещендо. Пік. Кульмінація всього. Усі стежки мого життя сходяться в одній точці.

Я кидаюся до Гендріха, аж раптом у темряві дзвенить голос:

— Стій! — звісно ж, це Маріон.

Гендріх на мить завмирає. Він здається слабким та вразливим, наче дитина, що загубилася в лісі. Він по черзі дивиться на мене та на Маріон. Тут з будинку виходить босоніж Омаї з дочкою на руках.

— Поглянь, як гарно: батько разом з дочкою! Це твоя слабкість. Це те, чим ти відрізняєшся від мене. Ти хочеш бути як вони, як поденьки. А я таким ніколи не був. Ще до того як я вперше заробив грошей, до того як продав той перший тюльпан, я уже знав, що єдиний спосіб стати вільним — не мати нікого.

Лунає постріл, що громом відбивається у небі. На обличчі Маріон сувора рішучість: вона як горіх. Але в очах у неї стоять сльози, а пістолет у руках тремтить.

Вона влучила. Темні криваві струмочки стікають з його плеча. Він піднімає каністру та обливає себе бензином.

— Врешті-решт виявилося, що це я Ікар.

Каністра падає на землю. Він піднімає запальничку до грудей. Мені здається, що я бачу на його обличчі ледь помітну посмішку — ознаку умиротвореної покірності. А потім він спалахує яскравим полум’ям та йде до скелі, до моря. Його ноги човгають по траві, що щільно вкриває землю до урвища, і вона теж спалахує крихітними світляками. Він не спиняється ані на мить, не роздумує. І не кричить. Просто повільно йде. Остання рішуча дія у житті.

— Гендріху? — я не знаю, чому його ім’я звучить у мене питанням. Може, тому що навіть у його останні миті життя він все одно лишається купою загадок. Я живу вже дуже давно, але життя не припиняє мене дивувати.

— Та що це… — бурмоче Омаї. — Що ж це коїться…

Він як хороша людина інстинктивно кидається до Гендріха, опустивши дочку на траву.

— Ні! — вигукує Маріон. Вона й досі тримає пістолет. Мені спадає на думку, що не тільки Гендріх хотів, аби вона мене вбила. Той чоловік, що колись плюнув на її матір, — йому б вона, мабуть, теж пустила нутрощів. На жаль, Вільяму Меннінґу вдалося уникнути помсти.

— Полиш його. Він покидьок. Відійди та стій, де стоїш.

Омаї відступає. Усі мовчать. Жодного перехожого, жодної машини — ніхто не бачить, що відбувається. Єдиний свідок — однобокий Місяць, як завжди. Гендріх у полум’ї іде… іде… а потім зникає. Просто зникає. Тіні, що витанцьовували на землі, теж зникають. Він упав. Ми навіть не встигли помітити, коли саме — просто ось він тут, а ось його вже немає.