— Тату?
Маріон підняла голову від подушки та подивилася на мене важким від тривоги поглядом. Потім зітхнула. Я саме розповідав їй про пташок, які відлітають на інший бік Місяця та живуть там, але ми їх не бачимо.
— Що, Маріон?
— Шкода, що ми не на Місяці… — її брови ледь не зійшлися докупи. — Хтось плюнув на маму. Підійшов до прилавку та спинився. У нього були гарні рукавички, але обличчя наче у ґаргульї [145] Прикраса ринви в готичній архітектурі, найчастіше у вигляді демонічного створіння.
. І говорив він не більше за ґаргулью, просто моторошно глянув на маму, потім так само на мене. А мамі це не сподобалося, і вона спитала: «Містере, ви куплятимете квіти?» Мабуть, йому здалося, що вона неввічливо це сказала, бо голос у неї був нервовий.
— І тоді він плюнув?
— Так, — кивнула вона. — Зачекав трохи, а потім плюнув, — Маріон так зціпила зуби, що я міг бачити м’язи обличчя.
— І так нічого і не сказав? — обмірковував я. — Нічого не пояснив?
Маріон знов насупилася. Муки у її погляді робили її старшою на вигляд — легко було уявити її дорослою жінкою.
— Нічого не сказав. Просто пішов, а мама заходилася витиратися. Усі довкола на нас витріщалися.
— І він так дивно поводився лише з вами?
— Лише з нами.
Я поцілував її у лоба та загорнув у ковдру.
— Іноді, — почав я, — світ довкола не такий, як нам би хотілося. Люди часом розчаровують. А інколи роблять страшні речі з іншими людьми. Треба бути обережним у житті. Ти ж знаєш, що я інакший, так? Для всіх навколо час швидко біжить уперед, а мій — кудись убік.
Обличчя в неї напружилося, мабуть, через якісь уявні óбрази.
— Сподіваюся, той чоловік захворіє. Та помре в агонії за те, що так повівся з мамою. Я б хотіла побачити, як його повісять, а він дригатиме ногами. Або ж його четвертують, а усі його кишки повипадають. Я б витягла його кляті очі та згодувала собакам.
Від неї так пашіло люттю, що я майже відчував її у повітрі.
— Маріон, дітям не годиться таке казати.
— Мені страшно, — трохи вгамувалася вона.
— А що Монтень каже про страх?
— «Той, хто боїться страждань, уже страждає від своїх страхів», — поважно кивнула вона, наче сам Монтень.
— Послухай мене, Маріон. Якщо з тобою щось станеться, якщо ти будеш такою, як я, інакшою, тобі доведеться навчитися будувати навколо себе шкаралупу. Міцну, як у волоського горіха. Таку, щоб ніхто її не бачив, бо про неї маєш знати лише ти. Розумієш мене?
— Мабуть.
— Будь горіхом.
— Люди розбивають горіхи та їдять.
Я поборов посмішку: іноді їй неможливо заперечити.
Трохи пізніше, після пляшки елю, я лежав поруч із Роуз та думав про майбутнє, що постало проти нас. Мене нудило вже від самої думки про те, що доведеться піти. Але я мав. Я мав втекти та продовжувати тікати все життя, яким би довгим воно не було. Тікати з Кентербері. Тікати від Роуз. Від Маріон. Від себе самого. Уже тієї миті я сумував за своїм теперішнім, хоча воно ще й не завершилося. Я лежав та намагався уявити собі віддалене майбутнє, де б усе могло змінитися на краще. Де б моє життя неймовірним чином знов стало на шлях додому.
Байрон-Бей, Австралія, сьогодні
На вулиці Броукен-хед-роуд добре чути шум хвиль, що розбиваються об скелю. У такому шумі легко приховати інший звук — звук бензину, що плюскає об деревину. Тому мій ніс відчув усе раніше за вуха.
— Гендріху! Зупинись!
У темряві він виглядає майже на свій вік: згорблений, сухий, миршавий. Схожий на скульптуру Джакометті [146] Альберто Джакометті — швейцарський скульптор, відомий своїми тендітними тонкими фігурами.
у джинсах та гавайській сорочці. Одна його рука опущена, її покручені пальці борються з важкою каністрою бензину. Видно, що він поспішає.
На мить він спиняється та піднімає на мене порожній погляд. Не посміхається. Я це помічаю, бо взагалі рідко коли бачив Гендріха без посмішки.
— Ти казав мені, що так і не зміг спалити його хату тоді на Таїті? У тебе взагалі проблеми з тим, щоб довести справу до кінця, еге ж? Історія вміє виправляти помилки.
— Не роби цього. Омаї не становить жодної небезпеки.
— З роками розвивається схильність відчувати не тільки людей, а й сам час. Ти, мабуть, ще не досяг цього віку, але іноді це відчуття настільки потужне, що можна чітко бачити час в обох напрямках. Уперед та назад. Кажуть, «щоб зрозуміти майбутнє, треба зрозуміти минуле», але люди самі не знають, наскільки праві, Томе. Майбутнє дійсно можна бачити. Не все, лише частини. Як блискавки чи, навпаки, як спогади. Наче ми можемо забувати якісь частини майбутнього так само, як ми забуваємо минуле, а потім згадувати. Я бачив достатньо. Я знав, що тобі не можна доручати завершити цю роботу. Я відчував це. І я знав, до чого все йде.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу