Мэтт Хейг - Як зупинити час

— Вона знає. Знає. І її чоловік теж знав.

— І вони ніколи нікому не розповіли твою таємницю?

— А хто б у таке повірив?

— Дехто повірив би. Небезпечні люди.

Він так на мене дивиться, що я почуваюся останнім боягузом.

— Хвиля може вбити. А ти можеш її осідлати. Іноді ховатися небезпечніше, ніж жити відкрито. Не можна ж усе життя боятися, Томе. Треба бути готовим узяти свою дошку та стати на ноги. Коли тебе захоплює коридор хвилі, боятися нíколи. Треба ігнорувати страх та бути у цьому моменті. Продовжувати. Якщо злякаєшся, тієї ж миті хвиля тебе скине та розтрощить об камені. Я не буду жити в страху. Навіть заради тебе я не згоден. Я так просто не можу. Я надто часто тікав, але зараз я вдома. Мужик, я люблю тебе, правда, але навіть якщо зараз на пляж вийде привид капітана Фюрно, я все одно нікуди з тобою не піду.

Він підводиться та бере дошку.

— Я розумію, — кажу я, навіть не встигаючи подумати. — Я розумію.

Він киває та йде далі. Босими ногами по бетонній стежці. Я повертаюсь та бачу, як п’яниця на пляжі махає мені рукою — і махаю йому у відповідь. Сам лягаю спиною на пісок та думаю про війну, на якій воював Омаї. А я ні. Через Гендріха. Мабуть, настав і мій час битися. Телефон знов вібрує. Він наче живий. А я не кваплюся відповідати — просто слухаю, як він гуде, та думаю, що ж мені тепер у біса робити.

Я заснув на пляжі. Коли я прокидаюся, світанок уже заливає небо кров’ю. Я повертаюся в готель снідати та перевірити повідомлення. Гендріх подзвонив лише один раз. Дивно. У номері якісь проблеми з підключенням до Інтернету, але зрештою мені це вдається. На Фейсбуці нічого нового від Камілли. Хочеться поговорити з нею чи хоча б написати їй. Але я знаю, що не можна, бо я небезпечний. Поки я член організації «Альбатрос», її треба захищати саме від мене.

З очей градом течуть сльози. Я згортаюся клубочком на ліжку. Мабуть, це істерика.

— До біса тебе, Гендріху! — шепочу я до стелі. — До біса все це!

Я виходжу з готелю та йду. Просто йду кудись, щоб не сидіти в кімнаті й не плакати. І думаю. Мені треба подумати. Я йду вздовж урвища над пляжем у напрямку маяку Кейп-Байрон та роздивляюся море.

Пам’ятаю, як я роздивлявся Антарктичний океан [144] П’ятий за розмірами океан Землі, що оточує Антарктиду. Загальноприйнятого визначення і досі не існує. Іноді розглядається як води, розташовані безпосередньо на південь від Австралійського континенту. з борту «Едвенчера» після того, як я купився на дурні амбіційні плани Кука знайти щось більше за Австралію. У кожному з життів колись настає момент, коли ми розуміємо: там, за льодами, немає землі. Там тільки лід і більше нічого. А за ним — знов відомий нам світ. І що іноді треба подивитися на те, що просто перед тобою, та шукати тут. Шукати у людях, яких любиш.

Я думаю про Каміллу, про її голос. Як вона підставляє обличчя сонцю. Згадую, який страх охопив мене, коли вона впала зі стільця. І раптом розумію, що мені на все начхати. Начхати на те, що ми старіємо з різною швидкістю, та на те, що не можна опиратися часу. Майбутнє — воно як крига попереду. Можна тільки здогадуватися, що там, але напевно знати не можна. Є лише мить — мить зараз.

Я змінюю напрямок та йду від моря. За якийсь час натрапляю на лагуну з яскраво-зеленою прозорою водою, крізь яку видно каміння на дні та водорості. Я так давно живу, але чомусь не знаю назв майже ніяких рослин. Назви цієї лагуни я теж не знаю. Як же приємно бути хтозна-де. У новому місці — після всіх років набридлого знайомого світу. У лагуну падають два маленькі водоспади, і їхній шум перекриває будь-які інші звуки. Я довго вдивляюся у їхні води, аж поки вони не стають схожими на фату нареченої.

Тут немає вай-фаю, не ловить телефонний зв’язок. Тут спокійно. Запашне повітря. Плюскіт води, який наче намагається вгамувати світ.

Я сідаю на колоду поруч з водою та раптом дещо помічаю: у мене не болить голова.

Одне я знаю напевне: я не збираюся вмовляти Омаї долучитися до організації. І вбивати його я теж не збираюся.

Я глибоко вдихаю запашне повітря та заплющую очі. Чутно якийсь шум, окрім плюскоту. З-за кущів зі стежки за моєю спиною лунають кроки. Мабуть, якась тварина. Ні, це людські кроки. Може, турист.

Я повертаюся та бачу жінку. У її руках — пістолет, націлений на мене.

У мене шок.

Але не від того, що я бачу пістолет.

Мене шокує те, що я бачу її.

Виглядає вона інакшою. По-перше, волосся в неї блакитне. А ще вона висока — вища, ніж я думав, вона буде. На руках тату, і загалом вигляд у неї вкрай сучасний. На її футболці напис «Люди мене лякають», у губі сережка, на зап’ястку помаранчевий годинник, на обличчі лють. Але я її все одно впізнаю. І її очі доводять це.