Мэтт Хейг - Як зупинити час

— Були, Роуз. Я кохаю тебе. Я до нестями тебе кохаю.

Я хотів підняти її та нагодувати пирогом з кролячим м’ясом чи вишнями, щоб їй стало краще. Я бачив, що їй неймовірно боляче — настільки, що вона охоче померла б просто зараз. Але я не розумів, що це означатиме. Я не знав, як світ продовжуватиме існувати після цього.

Але я хотів ще дещо дізнатися. Я сподівався отримати відповідь.

— Кохана, а де Маріон?

Вона довго на мене дивилася, і я вже підготувався до найгіршого.

— Вона втекла.

— Що?

— Вона була як ти.

Я не одразу зрозумів.

— Що? Вона не старішала?

Роуз говорила повільно, перериваючись на стогони та кашель. Я хотів її спинити — сказати, що вона не має нічого розповідати. Але вона вважала, що має.

— Не старішала. Вона не змінювалася — і люди почали помічати. Я казала, що нам доведеться знову переїхати, і її це дуже непокоїло. А потім прийшов Меннінґ…

— Меннінґ?

— І тієї ночі вона втекла. Я побігла за нею, Томе, але вона просто зникла. І більше не повернулася. Я не знаю, куди вона подалася і чи в безпеці вона. Знайди її. Молись. Будь сильним. Ти зможеш. А зі мною все буде добре. Я скоро зустрінуся з братами…

Мені ніколи не було так кепсько, але я готовий був віддати їй будь-що, навіть мою легендарну силу та майбутнє.

— Роуз, моя Роуз, я буду сильним.

— Будеш, — ледь чутно прошепотіла вона.

— О, Роуз…

Я знов і знов кликав її на ім’я. Мені потрібно було, щоб вона мене чула. Щоб вона залишалася моєю реальністю.

Ми підданці часу, але його милості недовговічні…

Вона попросила заспівати їй.

— Заспівай щось. Що в тебе на серці.

— На серці лише сум.

— Тоді співай сумної пісні.

Я взяв лютню, але вона попросила лише заспівати. Я не надто пишався своїм голосом без акомпанементу, та для неї заспівав.

На її обличчі з’явилася ніжна стурбована посмішка, і я відчув, як цілий світ падає у прірву. Я хотів впасти разом із ним — туди, куди й вона. Я не знав, як бути собою без неї, як жити своїм дивним життям. Я спробував, я провів без неї багато років, але то було просто існування. Як книга, у якій немає ані слова.

— Я знайду Маріон.

Вона заплющила очі, наче це було останнє, що вона хотіла почути. Обличчя посірішало, як січневе небо.

— Я кохаю тебе, Роуз.

Я відшукав її губи — тоненьку пошерхлу смужечку. На жаль, вони назавжди завмерли, вона так і не відповіла на мій поцілунок. Мене жахала ця нерухомість. Єдине, що рухалося в цьому домі, — хмарки пилу.

Я закликàв до Господа, я просив, молив та благав. Та Господь був невблаганний. Він був глухий. Вона померла, а я лишився жити. Лишився віками падати в темну глибоку яму.

Я ніяк не оговтаюся. Голова пульсує болем. Йду, йду та сподіваюся полегшити свої спогади про Чепел-стрит. Я йду в Хакні [17] Один із центральних районів Лондона, колись був окремим містечком. , у провулок Велл-лейн — тепер це вулиця Велл-стрит. Це мій антидот. Тут ми з Роуз жили разом ще до того, як розлучилися і як її забрала чума. Тих будиночків, конюшень, амбарів, ставка та садів, які я пам’ятаю, давно вже нема. Так, я знаю, недобре ходити давно вже не знайомими вулицями в пошуках давно зниклих спогадів, але зараз мені треба це побачити.

Я йду далі. Воно десь тут, між цими тепер такими діловими вулицями. Усюди автобусні зупинки, кудись квапляться люди. Я минаю телефонну крамницю, ломбард та сандвіч-бар. І ось воно, з іншого боку вулиці. Місце, де ми, мабуть, колись жили.

Будинок із червоної цегли без вікон. На фасаді — велика біло-синя вивіска: «СЛУЖБА ПОРЯТУНКУ ТВАРИН ХАКНІ». Як же важко дивитися на свідоцтво того, що твоє життя стерли, видалили. Настільки важко, що доводиться спертися на банкомат, а потім ще й вибачатися перед старим, що саме набирав свій код: «Ні, сер, я не збираюся вас грабувати». А він усе одно кидає на мене підозрілі погляди.

З будинку виходить чоловік зі стаффордширським тер’єром. І тут я розумію, як мені примиритися зі своїм минулим.

Я можу просто перейти дорогу та зайти всередину.

Усі собаки гавкають. Але один просто лежить у своєму кошику, надто малому для нього, — дивне сіре створіння з сапфірово-блакитними очима. Цей пес надто поважає себе, щоб поводитися як решта. Вовк свого часу. Я схилився до нього. Поруч лежала жовта іграшка у формі кістки — він її навіть не торкнувся.