Мэтт Хейг - Як зупинити час

— О, це Камілла, — зауважує Дафна, коли помічає мій погляд. Мені ніяково. — Вона викладає французьку. Неймовірна людина. Діти від неї у захваті. Вона постійно влаштовує для них щось особливе: усі ці уроки на свіжому повітрі та таке інше.

— Думаю, ви зробили чимало хорошого для цієї школи, — кажу я, повертаючись до нашої розмови.

— Я докладаю максимальних зусиль. Усі ми. Але іноді ми все одно програємо. А щодо вашого резюме — ваші рекомендації дійсно вражають, і я старанно їх усі перевірила…

Тут мене охоплює полегшення. І не від того, що вона перевірила мої рекомендації, а що їх узагалі було кому підтвердити.

— …але в нас тут не сільська школа в Саффолку [11] Графство у східній частині Англії, на узбережжі. . Це Лондон. І це майже його серце — Тауер-Гемлетс.

— Діти усюди діти.

— Так, діти чудові. Але це інакший район. Тут у дітей немає тих самих привілеїв, до яких ви звикли. Мене турбує ваше дещо відлюдницьке життя.

— Так, вас може це дивувати.

— Крім того, більшість дітей і з сучасністю «на ви», не кажучи вже про історію. Їх турбує тільки власне життя. Зацікавити їх не так просто. Як ви плануєте оживити для них історію?

Простішого питання складно було придумати.

— Історію не треба оживляти. Вона й так жива. Ми — це історія. Не політики та королі, а люди. Кожна людина — історія. Ваша кава — історія. У розмові про саму тільки каву можна пояснити всю історію капіталізму, імперіалізму та рабовласництва. Важко уявити собі, скільки страждань та крові стоїть за оцим паперовим стаканчиком вашої кави.

— Якщо ви хотіли позбавити мене апетиту, вам це вдалося.

— Вибачте мені. Але, думаю, ви мене зрозуміли: історія всюди. Головне, щоб люди це зрозуміли.

— Згодна.

— Історія — це люди. Усі люблять історію.

Дафна кидає на мене сумнівний погляд: брови злітають угору, а шия трохи подається назад.

— Точно?

— Просто треба донести до людей думку, що всі їхні вчинки, усе, що їх оточує, — усе має своє коріння в минулому. Що на їх життя вплинув Шекспір, наприклад. Уплинула кожна людина, що колись жила на Землі.

Я переводжу погляд на вікно. Звідси, з третього поверху, навіть крізь лондонські тумани відкривається чудовий огляд. Ген там стародавня георгіанська будівля, повз яку я проходив уже безліч разів.

— Погляньте на ту будівлю. Бачите оту, з димарями? Там була психіатрична лікарня. А отам, — я показав на іншу низьку будівлю з цегли, — була бійня. З кісток робили порцеляну. Якби ви пройшли цією вулицею двісті років тому, то з одного боку почули б голосіння людей, яких записали в божевільню, а з іншого — крики худоби.

Якби. Якби. Якби.

На сході було кілька дахів, укритих черепицею, що стояли в ряд.

— А отам, у пекарні на вулиці Олд-Форд-роуд, колись збиралися суфражистки східного Лондона на чолі з Сильвією Панкхьорст. У них був величезний плакат із золотими літерами: «ПРАВО ГОЛОСУ ДЛЯ ЖІНОК», він висів неподалік від старої сірникової фабрики, його важко було б не помітити.

Дафна щось занотовує на аркуші паперу.

— А ще тут написано, що ви граєте на музичних інструментах. На гітарі, піаніно і скрипці.

А ще на лютні, подумки додаю я. І на мандоліні, цистрі [12] Старовинні щипкові струнні інструменти. та вістлі [13] Вид народної флейти, розповсюджений у деяких регіонах сучасної Великої Британії. .

— Саме так.

— Ганьба Мартінові.

— А хто такий Мартін?

— Наш учитель музики. Він просто безнадійний. У його руках і трикутник не звучить. Але він, нещасний, вважає себе рок-зіркою, не менше.

— Я люблю музику. І грати люблю. Але вчити… вчити грати важко. Мені й говорити про музику важко.

— На відміну від історії?

— На відміну від історії.

— Здається, ви не відстаєте від сучасності?

— Звісно ж, — брешу я.

— І вмієте ладнати з молоддю?

Я знизую плечима та роблю відповідний для цього випадку вираз обличчя.

— Мені вже п’ятдесят шість, тож у ваші сорок один ви здаєтеся мені молодим, — зауважує вона.

П’ятдесят шість — це ще молодість.

І вісімдесят вісім — молодість.

І сто тридцять два — теж молодість.

— Я, мабуть, з тих, хто в сорок один уже немолодий.

Вона всміхається та клацає ручкою. Потім ще раз. Клац — потім момент — і знову клац. І що довше живеш — дедалі складніше сприймати отакі крихітні миті життя. Складніше жити не в минулому й не в майбутньому, а зараз. Просто зараз.

Як казала Емілі Дікінсон, вічність складається з безлічі «зараз». Але як же жити в цьому теперішньому моменті? Як позбавитися привидів інших «зараз»? Простіше кажучи, як жити?