Мэтт Хейг: Як зупинити час

— Плоховник. Смак просто огидний, спробуй.

Мене завжди дивувало, як ретельно Гендріх слідкує за змінами. Здається, він завжди так жив — з 1890-х так точно. Хоча й багато століть тому він, мабуть, продавав тюльпани та був так само в курсі всього. Він був найстаршим з нас, але йому краще за всіх вдавалося дотримуватися усіх тенденцій сучасності.

— Віч у тому, — продовжив він, — що в Каліфорнії єдиний спосіб удавати старіння — це виглядати молодшим. Якщо твоє обличчя виглядає більш ніж на сорок, люди починають ставитися підозріло.

Ще він розповів, що прожив кілька років у Санта-Барбарі, але там стало нудно.

— Це миле містечко. Наче рай, хіба що машин побільше. Але в раю зовсім нічого не відбувається. У мене там був будиночок у горах, і я щовечора смакував чудові місцеві вина. Але скоро почалися напади паніки. Тільки-но уяви, я живу вже понад сімсот років і досі не знав таких проблем! Я пережив війни та революції — і нічого. Але варто було мені влаштуватися в тому милому будиночку в Санта-Барбарі, як я почав прокидатися ночами з несамовитим серцебиттям та відчуттям, наче мене закрили усередині мене. У Лос-Анджелесі все інакше. Тут спокійніше і…

— Спокій. Добре, мабуть, відчувати спокій.

Він якусь мить уважно мене роздивлявся, наче я був витвором мистецтва з якоюсь загадкою.

— Томе, у чому річ? Ти що, скучив за мною?

— Щось таке.

— Невже в Ісландії так погано?

Я вісім років прожив у Ісландії, перш ніж отримав те невеличке завдання на Шрі-Ланці.

— Там самотньо.

— Я думав тобі кортить побути на самоті після життя в Торонто. Ти ж сам казав, що справжню самотність можна відчути лише в оточенні людей, еге ж? Крім того, Томе, не мені тобі казати, що ми одинаки.

Я глибоко вдихнув, наче зібрався пірнати по наступне речення:

— Я хочу вийти з гри. Мені це більше не подобається.

Ніякої особливої реакції від Гендріха я не дочекався. Він і оком не змигнув. Лише опустив погляд на свої набряклі суглоби та мовив:

— З гри немає виходу, Томе. І ти це знаєш. Ти альбатрос, а не поденька [7] Муха-одноднівка. . Альбатрос.

Над назвою недовго думали. Колись альбатроси вважалися неймовірно довговічними птахами, а насправді ж їх вік рідко перевищує шістдесят років. Гренландські акули запросто можуть доживати до чотирьох сотень, а молюск на ім’я Мін, як його назвали вчені, взагалі «бачив» часи правління династії Мін більш ніж п’ятсот років тому. Але ми все одно називалися альбатросами, скорочено альбами. А всіх інших людей ми називали поденьками — як тих мушок, що живуть лише один день (а деякі підвиди — лише п’ять хвилин).

Гендріх завжди називав звичайних людей не інакше як поденьками, і мене дедалі більше смішила така його термінологія, хоч я і сам до неї вже звик. Альбатроси. Поденьки. Ну що за маячня? Гендріх, попри свій вік та розум, так і залишився незрілим хлопчиськом. Древнім хлопчиськом.

Мене завжди засмучувало знайомство з іншими альбами, бо тоді я починав розуміти, що не особливий. Не супергерой. Просто старий. І нерідко, як у випадку Гендріха, байдуже, скільки століть ти прожив, — ти все одно живеш у рамках своєї особистості. І навіть час та простір не можуть цього змінити, бо від себе не втечеш.

— Маю зазначити, що з твого боку це неповага, — зауважив він, — особливо після усього, що я зробив для тебе.

— Я ціную усе, що ти для мене зробив, — мовив я, а сам задумався, що ж саме він зробив? Жодна з його обіцянок не була втілена в життя.

— Томе, ти взагалі розумієш, який зараз світ навколо нас? Часи змінилися. Не можна просто узяти й змінити адресу, додавши нове ім’я в іншу парафіяльну книгу. Ти взагалі уявляєш, скільки мені коштує твоя безпека? Твоя та інших членів організації?

— То, може, зекономиш на мені трохи грошей?

— Я відразу казав прямо: зворотного шляху немає.

— А я ніколи й не хотів іти цим шляхом.

Він потягнув трохи напою через соломинку та скривився.

— А хіба життя не є оцей шлях? Послухай, що я скажу, малий…

— Малим мене важко назвати.

— Ти зробив свій вибір. Ти сам вирішив зустрітися з доктором Хатчінсоном і…

— Я б ніколи не став з ним зустрічатися, якби знав, що на нього чекатиме.

Гендріх помішав напій соломинкою, поставив склянку на столик та витяг свої пігулки з глюкозаміном для суглобів.

— Тоді мені доведеться тебе вбити, — він хрипко засміявся, щоб удати, що жартує. Але я знав, що жартів тут ані на гріш. — Давай дійдемо компромісу. Я забезпечу тобі таке життя, яке ти хочеш, але кожні вісім років я телефонуватиму, і, перш ніж змінити особистість, ти виконуватимеш моє прохання.