Мария Галина - Автохтони

– А хто ж тоді породжує змісти?

Язик слухався погано… Мабуть, час класти край. І взагалі – скільки він випив?

– Ніхто, – суворо сказав Мардук. – Змісти існували завжди. Просто людина кожного разу дотягується до якогось певного рівня змістів. Спочатку вона бере ті, що ближче лежать. Потім – ті, що подалі. Коли-небудь вона відростить собі такі ментальні щупальця, що…

– Небачені, прекрасні змісти?

– Так. І це буде кінець людства. Тому що для них потрібен приймач іншої конструкції. Надточний. Надтонкий.

– Про це я теж читав. Точка Омега і таке інше. Фантасти це люблять.

– Чому ні? Що таке осяяння? Луна. Перекинута в минуле луна. В когось налаштування виявилося кращим. У хмарі змістів немає ані минулого, ані майбутнього. Лише холодна, сяюча сучасність.

Долоня Упиря остаточно сховалася у штанях Мардука. Гм…

У голові дзвеніло. Це через лампочку. Свербіло, як зубний біль. Мерехтить, сверблячи. Світло може перетворюватися на звук. Якщо захоче. У проваллях реальності, коли речі змінюють смисли, світло не є темрява. Світло є звук.

– А я думав, що байкери… Ну, що вони не так тісно спілкуються один з одним.

– Ось тут ти, брате, помилився. Ми не байкери. Агресивний мілітаризм байкерів нам осоружний. І ось ця їхня… я би сказав, їхня зграйність. До того ж байкери соромляться високих чоловічих стосунків. Хоча ця їхня гіпертрофована мужність… демонстративна маскулінність… усе це буквально волає про їхні справжні наміри. Ні, ми не байкери. Ми фрірайдери. Так, Мардуку?

– Так, Упирю.

– Для нас чужим є об’єднання за будь-якою ознакою.

– Це приємно, – сказав він. – Поважаю незалежність.

І світло згасло.

– Гей!

Світло було сірим і холодним, як у перший ранок нового року. І різало очі. Де він узагалі? Згадав. Хостел. «Піонер», здається. Так, авжеж, «Піонер». А це ще хто? Він же просив кімнату на одного.

Будь-який рух очних яблук відгукувався головним болем. Він примружився, трохи полегшало. Темна пляма на тлі вікна – це обличчя. Ага.

Хіба він пив учора горілку? Він не пам’ятав. Він точно пам’ятав, що пив пиво. Що було потім? Миготлива лампочка, бородаті обличчя.

– Вони підклали щось у лампочку, – сказав він.

– Буває, – погодився хтось. – Мінералки дати?

Він обережно спустив ноги на підлогу. Спав не роздягаючись. Вже легше. Чому легше? Авжеж, тісна чоловіча дружба.

– Так. – Він із полегшенням зітхнув. – Так, будь ласка.

Зір вдалося нарешті опанувати, і він тепер бачив її цілком розбірливо. Вітрівка, джинси, широкі плечі, широкі стегна, міцні ноги. Вона була схожа на каріатиду, котра через якісь свої справи зістрибнула з карниза.

– Тримайте.

Від неї тхнуло фарбою, і його знову занудило.

У пластиковій пляшці води залишилося на третину, вона напевне пила з неї сама, але він, зазвичай бридливий, цього разу зневажив на це.

– Котра година? – Він відірвався від пляшки.

– Полудень вже. Мені працювати треба. А Веронічка казала, що ви зранку уходите.

Неговірка, але чого хотіти від каріатиди? Вона посунула драбину – звук був такий шорсткий, що його пересмикнуло.

– Вас як звуть?

– Лідія.

– Гарне ім’я.

– Не думаю, – сухо сказала вона і з гуркотом поставила на драбину банку з фарбою.

На лівій щоці жовтіє пляма фарби. Голова пов’язана червоною хусткою, ну просто робітфаківка з плаката «Не базікай!». Якого кольору в неї волосся?

– Слухайте, йшли би ви звідси. Ви мені заважаєте.

– Я плачу за цю кімнату. Це моя кімната, – сказав він роздільно, як на уроці англійської. – It’s my room. You see? Послухайте, ви що, соромитеся при мені, чи що?

Взагалі-то вона видавалася цілком непробивною.

– Можливо.

– Мистецтво – це дуже інтимно, я розумію.

Сонна Веронічка, скоріше за все, її приятелька. І замовлення підкинула по-дружньому. Що з того, що малювати не вміє. Ось так воно все й робиться. А ми, дурні, думаємо, що все вирішують професіонали. Звідки їм узятися, професіоналам?

Він перевірив документи – на місці. Кредитка та гаманець – теж. Мобіла на місці. Здається, все в порядку. Він чув, що самотнім постояльцям недобрі люди підливають до пиття клофелін або снодійне, але тут наче не той випадок. Чи той?

Він же сам відкривав ці банки. З іншого боку, банку йому давав Мардук. Або Упир. Так, точно Упир. Банка могла бути… ну так. Голка, що пробиває тонку бляху, – і все. Але навіщо? Щоб оглянути його кишені й переконатися, що він той, кого вдає? Це… ну, безглуздо взагалі-то.