Мария Галина - Автохтони

Байкерський рюкзак м’яко, але відчутно опустився на підлогу. Пролунав глухий жерстяний брязкіт. Ну, зрозуміло…

– Та я працюю.

– Ні фіга ти не працюєш, – пронизливо констатував рудий, гепнувся на сусіднє ліжко, поводячи плечима, стягнув косуху й оголив міцні біцепси із красивим кольоровим татуюванням. На лівому в язиках полум’я кудись мчав скелетоподібний кінь блідий із колесами замість ніг. Скелетоподібний вершник був із косою і в косусі. Ну, знову ж зрозуміло. Що було на правому, не роздивитися, але теж щось дуже концептуальне.

Русявий, потупцювавши у дверях, теж сів на ліжко і притягнув до себе рюкзак. Берці в них були просто жахливі – і як це вони ходять цілий день у таких гівнодавах? Важко ж.

З рюкзака на світ з’явилися бляшанки з пивом, вобла, чипси та солоні крекери. Хлопці, здається, ґрунтовно підготувалися.

– Упир, – сказав рудий.

Він був здригнувся, але потім зрозумів, що рудий просто представився. Орел, значить, степовий, упир лихий.

– Мардук, – сказав русявий.

– Дуже приємно.

Хоча чого там приємного, коли один – упир, а другий – взагалі мардук?

– Звідки шлях верстаєте, брати? – запитав він, оскільки це було доречно та чемно.

– З Праги, – сказав Упир. – Ну, тобто Амстердам, Брюгге, Прага. Якось так. А ти, брате?

Упир видер у банки хисткого бляшаного язичка, а банку, холодну і злегка мокру, простягнув йому. Він взагалі з банок не любив, а любив із кухлів. Йому не хотілося пива. Хотілося чаю. Людина ніколи не отримує те, що їй потрібно. І постійно – те, що не потрібно.

– З Пітера.

– Ну і як там, у Пітері?

– Холодно. Мокро.

Упир кивнув із якоюсь похмурою задоволеністю.

– Живий ще, значить, Пітер…

Упир одним довгим ковтком спустошив свою банку, зім’яв її у могутньому кулаці й потягнувся за наступною.

– А ти хто по життю, брате?

Його банка теж раптом виявилася порожньою.

– Мистецтвознавець. Авангард двадцятих.

– Це ти даремно. Пусте заняття.

Говорив лише Упир. Мардук мовчав. З іншого боку, на те він і Мардук. Йому вести розмови зі смертними якось ні до чого.

– Усе скінчилося. Мистецтво скінчилося. Більше не породжує нові змісти.

– Мартинова я й сам читав…

Байкери взагалі повинні у зграї збиватися, ні? Свої клуби, нашивки.

Він простягнув руку за ще однією бляшанкою, але мовчазний Мардук витяг із рюкзака пляшку горілки і скрутив їй голову.

– Ні-ні… мені пива.

– Пива так пива. – Упир знизав плечима і ковтнув із пляшки.

Він дивився, як смикається волохатий кадик Упиря, в пляшці булькотіло й ворушилося, наче самозароджувалося невідоме життя. Нарешті Упир відірвався від пляшки, передав її Мардукові та згріб у жменю залишки чипсів:

– Пом’янемо мистецтво.

Йому здалося, що лампочка під стелею починає блимати. Дрібно-дрібно, але дуже неприємно. У кого він бачив таку? А, у Шпета.

– Як узагалі мистецтво може породжувати нові змісти? – Упир поставив порожню пляшку на тумбочку поряд із порожньою упаковкою з-під чипсів. – Ось людина. Ось мозок. Мозок не змінився з часів палеоліту. Так?

– Змінився. – Йому було шкода мозку. – У гірший бік. Об’єм зменшився. Я читав, що відсотків на двадцять, хоча це вже занадто, як на мене. Так чи інакше, вони у порівнянні з нами були генії. Генії та красені. Метр дев’яносто, прекрасний кістяк, високий лоб. Якби вони потрапили до сучасного світу, вони б його змінили. Ті технічні завдання, які вони вирішували, для свого часу були революційними. Кожне оббите каміння, кожна вискоблена шкура, кожна пастка…

– Ти хочеш сказати, брате, що ми виродилися? – уточнив Упир.

– У порівнянні з ними – так. Адже ми сидимо на всьому готовенькому. Культура – це протез, власне кажучи. Протез геніальності.

– Культура давно прогнила, – мрійливо сказав Упир. – Пара-друга точкових ударів…

– Це, – мовчазний Мардук покопався у рюкзаку і витяг ще одну пляшку, – за умови, що змісти породжує людський мозок. А якщо змісти самі по собі, а людський мозок – сам по собі? Не передавач, а приймач. Тоді обмеження знімається, погодьтеся.

У Мардука був м’який інтелігентний голос.

Світло блимало все частіше, і в цих мерехтливих спалахах світло-присмерк йому здалося, що Упир заклав свою лапу під ремінь Мардукових джинсів.

Він десь читав, що якщо світло блимає з дуже короткими інтервалами, мозок просто ігнорує короткі періоди темряви, наче добудовуючи реальність у момент її зникнення. Якщо навколишній світ нам регулярно вимикають на частку секунди, а потім вмикають знову, хто це помітить? Ми живемо посеред лакун і провалів…