Мария Галина - Автохтони

– Блякнуть. Знаю.

– Час вбиває, – сказав Воробкевич.

На невеликому, п’ятдесят на п’ятдесят, картоні уторована курна дорога оминала будівлю з рожевого каменю, скоріше за все, храм. Уздовж стежки височів ряд кипарисів, темних, тугих; і чомусь відразу було зрозуміло, що там, під кипарисами, урвище, прірва, порожнеча, тільки сизий серпанок розжареного літа, що згусав у темну синяву, в чорне ніщо. І височить на роздоріжжі, наче «кохінор»-переросток, обеліск кольору закипілої крові, зі звернених до глядача граней дивилися безносі маски. Яскравий, нерухомий світ, наче при спалаху блискавки. І жодної людини.

– А як він до вас потрапив?

– Після смерті, – сказав Воробкевич.

– Перепрошую?

– Його роботи мені віддав Цвинтар. Він пускав Баволя до себе в майстерню. Попрацювати. А потім Цвинтар від’їздив до Німеччини і сказав – забирай що вподобаєш. Я забрав усе. Не пропадати ж добру. – Останню фразу Воробкевич вимовив тоном вище, чітким, інтелігентним голосом. – Я хотів сказати, ми злочинно ставимося до нашої спадщини. Злочинно. Цвинтар приватизував перед від’їздом майстерню і продав її під кнайпу. Ну, ту, із грецькою кухнею. І вони б викинули все на вулицю. Але я сказав Цвинтару – перед тим як поїдеш, зателефонуй. І він зателефонував. І я приїхав. На двох машинах.

– І все – Баволь?

– Що ви. Цвинтар тоді не міг вивезти свої роботи. Він просто роздавав їх. Я вже розумів тоді, що Цвинтар – великий художник. А Баволь – це так. Під руку потрапив.

Знову той же високий інтелігентний голос.

Воробкевич закліпав банькатими очима і злегка зіщулився.

– А… ще подивитися можна?

– Авжеж, – сказав Воробкевич жваво, – авжеж.

Прямовисна, дуже висока, явно штучного походження стіна над морем, і біля її обніжжя, задерши догори дзьобасту голову, стоїть дивна чотирилапа тварина, а в штормовому небі кружляють інші тварини, схожі на птахів, але не птахи.

– У нього була буйна уява, в Баволя.

– Так, мабуть. Геть непристосований до життя, геть. Жив на самоті, помер на самоті… Коли помер? У сімдесят третьому. Ні, в четвертому. Точно, в четвертому. І було йому… так, під вісімдесят вже.

Художники, якщо не помирають дуже рано, живуть дуже довго. Чіпка життєва сила. Не те що якісь там поети.

– Ну і як вам? – з надією спитав Воробкевич.

– Чесно? Ну, так собі. Хоча… щось у цьому є, звісно.

– Не будете брати?

Йому було шкода Воробкевича. Бідолашний Воробкевич. Бідолашний Шпет. Не бачити Шпету своїх відсотків.

– Я й не збирався. Я не галерейник. Я історик.

– Тоді навіщо?

– Баволь у двадцяті пристав до групи «Діамантовий витязь». Я займаюся цією групою.

– Ніколи не чув.

– Ніхто не чув. Він робив для них декорації та костюми. До їхньої вистави, в сенсі. Можливо, у вас є начерки? Ескізи?

– Ні, – сказав Воробкевич сумно. – Тільки ось це. Може, все ж таки візьмете?

– Ні, що ви. Куди я його?

Воробкевич схилив сумну рожеву лисинку.

– Хіба що… Можна спробувати його розкрутити.

– Розкрутити? – дуже повільно, смакуючи слово на язиці, повторив Воробкевич.

– Еге ж. Зробити знаменитим. Ну, принаймні відомим. Ви ж, здається, пишете для газет? А диваків люблять.

Особливо мертвих, подумав він.

– Влаштувати виставку. Запросити бомонд. Знаючих людей.

– Так, – повільно сказав Воробкевич, дивлячись перед собою, – ви маєте рацію. Помер безвісний, всіма забутий… геній, який споглядав інші світи. Я як почесний громадянин просто зобов’язаний…

Очі Воробкевича все ж таки були схожі на чорницю. Сизуватий полиск. Катаракта?

– Можна подумати, скажімо, про бієнале. Імені Баволя. Новий космізм. Ось цей… Цвинтар? Він живий?

– Що йому зробиться, – з відразою сказав Воробкевич. – Сидить у своєму Мюнхені.

– Добре було б порозпитувати його про Баволя. Якісь цікаві факти, подробиці. Випустити альбом із репродукціями. Місту потрібна своя легенда. Свій бренд. Це ж можна… ну, тиражувати. У нього є спадкоємці?

– Ні!

– Ну от. Це, звісно, грубі матерії, але є ж сувенірна галузь. Чашки з принтом. Футболки. І виникає зворотний зв’язок, розумієте? Баволь стане ще більш відомим. У вас буде свій Чюрльоніс. І ніхто інший, як ви…

– Зворотний зв’язок, – прошепотів Воробкевич, – зворотний зв’язок…

У голові Воробкевича розгорталася шерега кухлів із принтами, помахували короткими рукавами футболки. Чому ні? Баволь із тих художників, які в репродукціях виглядають ліпше, ніж в оригіналі.

– Звісно, що треба зареєструвати. Отримати патент. Можливо, на ваше ім’я, або як власність міста, а ви – представник. Я не дуже знаю, як це робиться, але певно є тямущі юристи. Почати з виставки, а там…