Владимир Войнович - Малиновий пелікан

Я придивився – і справді. Дзьоб його, перламутровий, зроблений вишукано, але все-таки видно, що натуральною частиною голови не є, а прикріплений до неї прозорим скотчем. Я окинув зором все приміщення. Зі звичайними людськими головами тут були тільки люди, що належали, як я зрозумів, до обслуговуючого персоналу: тітоньки, що сиділи біля важких дверей в зал глядачів, грудаста буфетниця і декілька чоловіків у темних костюмах і темних окулярах – співробітники секретної служби. Пелікано-люди стояли групами, обговорюючи якісь теми державного значення, але були й окремі особи, які, заклавши руки за спину, поважно прогулювалися залом в усіх напрямках і, зустрічаючись з тими, що йшли назустріч, церемонно розкланювалися, ледь не торкаючись кінчиками дзьобів підлоги. А двоє, стоячи один проти одного у віддаленому кутку, мірялись пластмасовими дзьобами, виявилось, що і довжина дзьобів має значення.

Я всіх їх довго розглядав, коли оце до мене підійшов один із бездзьобних, у якому я впізнав усе того ж Івана Івановича, який був чоловіком нашої Зінулі і який у минулому сні проводжав мене до кабінету Перодера.

– Ідемо, підгримуємося, – запропонував він ввічливо.

– Гримуватися? А для чого? – запитав я.

– Ну, тут багато журналістів, телебачення. Вони завжди вимагають гриму.

Він взяв мене під лікоть і провів у невелике приміщення, яке і виявилось гримерною. Доки молода симпатична дівчина по імені Люда, також бездзьобна, пудрила мене і зафарбовувала мішки під очима, Іван Іванович стояв біля дверей у наполеонівській позі, склавши руки на грудях. Закінчивши роботу, гримерка дістала з-під стільця пластмасовий пеліканячий дзьоб і приставила до мого носа. Я мимоволі відсахнувся і запитав, що це значить.

– Мені сказали, щоб це я наділа на вас, – відповіла Люда.

– Та ви смієтеся, чи що? – сказав я, відводячи її руки від мого обличчя. – Невже ви думаєте, що я це надіну?

– Треба, Петро Ілліч, – сказав мій супровідник. – Якщо ви хочете, щоб аудиторія прийняла вас за свого, треба це надіти. Інакше ви виглядатимете білою вороною.

Мені здалося, що це смішно – бути білою вороною серед рожевих пеліканів, і я засміявся. Але потім сказав, що білою вороною я для них все одно зостанусь, бо навіть коли стану таким само дзьобатим, як будь-хто з присутніх, спосіб думок у мене все одно навряд чи з кимось із присутніх співпаде.

Люда зробила все дуже ловко, цокнувши якимись застібками на моїй потилиці. Я поглянув на себе в дзеркало. Видовище було й справді смішне. Я витяг з кишені свій айфон, зробив селфі, щоб потім показати це Варварі. От уже посміємося!

Гул затих, я вийшов на підмостки. Оскільки не було косяка, ні до чого було притулитися. Було оголошено спільне, відкрите при зачинених дверях засідання Державної думи, Ради федерації, Ради міністрів, Ради безпеки, Адміністрації президента. В залі на 6000 місць крісел на всіх не вистачило, дехто стояв у проходах, а найдрібніші особи, намагаючись показати, що вони дійсно перевтілились, буквально висіли на люстрах. Ті, хто зумів захопити крісла, сиділи, поклавши важкі дзьоби на плечі тих, хто сидів спереду. Найгірше прийшлося глядачам першого ряду. Вони змушені були тримати дзьоби прямовисно, що виключає можливість непомітно поспати. Варто чоловікові задрімати, і дзьоб його негайно опуститься і увіткнеться десь між коліньми, а то й об підлогу удариться. Але я мушу сказати, наше засідання було таким цікавим і емоційно насиченим, що жодному з присутніх не вдалося заснути.

Мій виступ оголосив спікер Заморошкін. Він ще не встиг докінчити фразу «слово надається», як зал зірвався на ноги і вибухнув такими оглушливими аплодисментами, що стіни затрусились, а люстри захитались і один, що висів на найбільшій із них, таки гепнувся б донизу, але був підхоплений службою охорони і винесений із залу.

Мені й раніше доводилося виступати у відносно великих приміщеннях і вислуховувати схвальні оплески, але таких тривалих і таких гучних чути не доводилося. Вже я їм махав руками, притискав руки до грудей, показуючи, як високо я ціную їх пристрасну любов до мене, а вони все плескали і плескали, особливо активно ті, які стояли в перших рядах. Коли нарешті останні виляски скінчилися, я сказав:

– Шановні друзі, колеги, брати по зброї! Іще недавно, будучи простим літератором, я слідкував за вашою діяльністю лише по телевізору і не міг зрозуміти її смислу. Чому, думав я, ви, розвинувши воістину бурхливу діяльність, виробляєте так багато законів, які можна поділити на просто безглузді, на безглуздо шкідливі, на продумано шкідливі і на ідіотські. Вивчаючи деякі з них, я сміявся. Вникаючи в інші, знизував плечима. Прочитавши треті, розводив руками, а від четвертих повергався в жах і сильно задумувався. Не знаючи вас особисто, я намагався уявити собі, хто ці люди, які видають такі закони. Першу думку, що це просто дурні, я негайно відкинув. Ну, не може ж бути, щоб дурнями виявилися люди, яких народ вибрав як найрозумніших. Адже, наскільки мені відомо, ви всі поголовно маєте вищу освіту, ба навіть дві і три вищих, а багато з вас мають кандидатські і докторські вчені ступені. Правда, про вас ходять чутки, що ледь не всі ви дипломи купили, а дисертації списали, але ж навіть для того, щоб списати дисертацію, необхідно бодай елементарного знання азбуки і якесь старання. Оскільки уявлення про вас як про людей дурнуватих і безграмотних я відкидав, то в мене виникла друга думка, яка, природно, заміняла першу. Я подумав, якщо це дійсно люди розумні й освічені, то, значить, вони видають закони з усвідомленою метою нанести країні, в якій живуть, і народу, що їх вибрав, якомога більше шкоди. Третя думка повергла мене в жах, та що я за людина? Як я міг таке подумати про кращих наших співвітчизників, з великим ентузіазмом обраних усім народом? Невже ці люди можуть так ненавидіти свою країну, яка їх народила, виростила, виховала і дала їм усе, що могла, з великими надбавками, невже з таким презирством вони ставляться до свого електорату, який довірив їм такі великі пости, зарплати і привілеї? Ні, сказав я, засоромившись власних думок і того, що в голову мені могли забрести такі жахливі підозри. Тоді я ще раз кріпко подумав, перебрав в умі всі можливі відповіді на запитання, включаючи і ту, що ви всі, як стверджує депутат Сидоров, є таємними агентами американського держдепартаменту.