Олесь Ульяненко - Жінка його мрії

– Ти мої? Не сміши.

– Я знаю, чому ти не любиш Бібі.

– Ну, і чого?

– Він ідіот.

– Саме ідіот. Він біситься з жиру, падлючий мамин синок, - сказав капітан.

– Десь так. А у тебе інша ситуація. Ну, скажімо, коли довго дивишся на щось, то втомлюєшся. А потім одного ранку воно робиться чужим і непотрібним. Ось саме це сталося з тобою, - Ламай налив собі коньяку, випив.

– Хочеш відтягнутися? - несподівано спитав Ламай. - Там у кабінці новенький. Цілу ніч сидів. Наших баришень боїться як вогню. Ха-ха.

– Спробую, - капітан повернувся так різко, що шкіряний піджак на спині затріщав.

Новенький, як його назвав Ламай, був одягнений у червоні вельветові штани, мав мавпяче поморщене личко, довгі і гнучкі пальці і жіночий погляд. Такий собі лубковий чортик, що зіскочив з картинок православних святців. Капітан замовив випити і присів біля нього. Новенький смоктав якусь зелену бурду, і його погляд повзав по-верхнею стола весь час. Сором’язливий погляд.

– Мене звати Ніком, - сказав новенький.

– Ага, - тільки й відповів на те капітан.

– З вами це вперше? - запитав Нік.

– Що саме?

– Ну...

– Нічого вперше не буває, - сказав капітан Величко і сам здивувався.

– Так. З кожним витком розвитку людство втрачає свою наївність. У нас стара мудрість, як сто років без сну, - несподівано сказав Нік.

– Шо-о? - потягнув ніздрями повітря капітан, і відразу його занудило: від Ніка перло залежаним сиром, невипраними шкарпетками, і все це приправлено дорогими парфумами. Нарешті до Величка почало доходити: просто доходяга цей звихнувся на філософії, на книжках.

– Йшов би ти додому, - спокійно сказав він. - Не залазь у це гівно.

Нік був відкрив рота, але капітан різко обірвав його.

– Ні слова про Бога. Не в цій помийниці! - сказав і здивувався ка-пітан Величко.

Потім заглянув у знічені очі Ніка, поплескав по плечу і пішов до виходу. Бібі знову корчився біля жердини.

Чорне, блискуче, наче обсидіанове, небо тріснуло синім холодом. Капітан гальмонув і зупинився, спостерігаючи, як крига склом сиплеться під ногами людей, що рухалися у чистоті повітря наче заведені.

– Що за фігня? - тільки проговорив він, розглянувся навколо ще раз. - Бля, ну і привидиться таке.

Дорогу перебіг собака. Великий, з міцним загривком і худим задом. Собака зупинився, глянув на нього, і Величко подумав, що бачив його десь. Але ось собака піднявся на задні лапи, виструнчився і став переходити на двох. Собака наразі обернувся і скривив йому харю, мерзенну і гидку. Величко кахикнув, труснув головою, мовляв, такого не може бути. І коли знову подивився, то собака підтюпцем біг протилежним боком вулиці. Натиснув на газ і повів машину вниз. Він їхав з дивним відчуттям, що падає вниз, у цю сонячну кушпелінь, у цей яскравий морозний день. Йому було приємно і незвично, тупо садив голод, виїдаючи думки і події. Він обминув ту частину дороги, якою пробіг собака, і зараз боявся зізнатися собі в цьому. Все пройшло, все відійшло, навіть таке швидке настання ранку чи дня. Просто у нього в голові запаморочилося, якого біса треба було пертися із теплої кімнати. Що ти хотів собі сказати: жінка і чоловік - то велика різниця? Він відкрив бардачок і поцокотів капсулами амфітаміну. Настрій у нього поліпшувався. Він підкотив до свого помешкання з легким настроєм. Сонце гуляло біля будинку, на асфальті, на людях. І йому все видалося дурницею, яку він сам собі придумав. Відчинивши двері, він з благоговінням ступав натертою воском підлогою. У прозорій стелі пливло бездонне синє небо, таке він бачив у Єрусалимі того-річ - ця думка креснула легкою вогняною смугою і шкрябнула, наче цвях по склу. Натомість прийшла інша: а чи не привидівся йому той собака, як і ця ніч? Капітан пробрався на кухню, поставив каву, вкинув смажитися тости і включив Вагнера. Єдину музику, яку він зносив, іншої не признавав. Цей шалапут ще спить, ха, він зрадіє таблеткам, зрадіє, що все пройшло, цей хлопчисько уміє підіймати настрій, ха, і не лише. Тостер звучно викинув грінки. Величко намастив їх майонезом, поклав кілька шматків ковбаси. Життя не втрачає своєї при-вабливості. Сонце жовтим медом вповзало і вповзало у кімнату. Юнак ще спить, напевне, ще спить маленький ледацюжка, ха. Капітан засунув руку в кишеню джинсів і витягнув пластикову пляшечку з пігулками.

Увімкнувши телевізор, він крикнув:

– Агов, хто ще спить!

Пережовуючи тости, граючи щелепами і пританцьовуючи по неймовірно блискучій підлозі, він увійшов у залу. Телевізор передавав якісь новини. Небо було чистим і ясним. Майже тобі весна. Капітан, пританцьовуючи, підходив до ліжка і потрушував пігулками у повітрі. Широке ліжко, з білими простирадлами, з купами подушечок, що зображали різних звірів, найбільше там було панд, які подобалися юнакові. Ковдра не ворушилася, і юнака не видно, але капітан знав, що той не любив скляної стелі і завжди скаржився зранку на непомірні потоки світла, на біль в очах. А капітан, пестячи його вухо і плече, говорив, що робить спеціальні жалюзі. Капітан грайливо смикнув ковдру, зробив губами булькаючий звук, така собі помісь індика і бульдога. Потім ще раз. Але юнак не хотів подавати жодних ознак життя. І коли капітан нахабно, з завмиранням серця стягнув простирадло, то юнака там дійсно не виявилося. А замість нього на великій подушці лежала рука. Подушка просякла від крові і не встигла просохнути. Чисто з професійної звички капітан нахилився і визначив, що руку пиляли болгаркою. Швидше, по-живому. Рука зі знайомими перснями, тут ніякої помилки не могло бути. Трохи далі, на іншій подушці, він надибав записку: "Шукай, може, знайдеш іншу". Великими і чіткими літерами. Роздрук комп’ютерний, а не ідіотські вирізки з газет. Телевізор працював на всю котушку, і ведуча новин монотонно, з фальшивою бадьоринкою повторювала кількість жертв у лондон-ському метро. Капітан сів на край ліжка і почав перебирати у пам’яті своїх найближчих ворогів, але потім спокійно вирішив, що це пов’язане з його нічними пригодами. Раптом він почув голос, жалібний і про-тяжний, наче той голос прохав чогось, але насправді чути було плач; плач наростав, захлинався в горлянці, скреготав зубами, випускаючи повітря з протяжним свистом, а опавши - тихо по-собачому вив. Капітан побачив себе у дзеркалі. Плакав саме він. Мало того, вічно скептичний і невіруючий цинік, він почав витягувати молитви, яких десь давно прихопив уривками. Молитви уривалися, а потім повторювалися знову, і так було до безкінечності, доки його голова не зробилася чавунною і він ліг на підлозі й задрімав, тримаючи одпиляну болгаркою руку юнака. Так його застав "Беркут" і поволік разом з рукою вниз по східцях, а капітан безпомічно теліпався між здорових мужичих тіл, як скелет, обтягнутий одвислою шкірою. Молодий лейтенант садонув його під дих і тихо на вухо прошепотів: "Пєдік гнилий, ти мені за все заплатиш. І за пробиті голови на Софійській площі, і за закопаного під парканом митрополита". Величко тільки очманіло глянув на нього, і в очах його було не більше розуму, ніж у чорної ворони, що сиділа на паркані.