Надія Гуменюк - Танець білої тополі

– У мене немає курячого бульйону.

– Немає? Хм… А мій ніс мені підказує, що є. – Натуля примружила очі, втягнула носом повітря, виставила поперед себе руки і пішла до тумбочки. – О! Що це тут? Термос! А що у термосі? Курячий бульйончик! А ти кажеш, що немає. Ох і Невеличка! Ох і хитруля!

Ніколи – ні до, ні після – Ніка не куштувала такого смачного бульйону. А після того ранкового частування їй відразу ж полегшало, як після якогось чудодійно-живильного напою.

Натуля приходила до неї щодня – забігала на кілька хвилин перед роботою, залишалася надовше після роботи, просиджувала вихідні. Коліна вперто не піддавалися ін’єкціям та пігулкам, припухлість не сходила, і няня взялася лікувати їх народним способом. Казала, він перевірений – колись себе так порятувала. Приносила жирову свинячу сітку, вимочену в домашній горілці, обкладала нею коліна, замотувала компресним папером, а зверху – вовняними хустками і так залишала на цілу ніч. Вранці прибігала, хутко знімала компреси, натирала ноги якоюсь особливою, власноруч приготовленою маззю, провітрювала палату і йшла у групу. Вже за три ночі коліна нарешті перестали пекти і почали набирати нормальної форми.

Того ранку Натуля трохи припізнилася. Тільки забрала компреси, промасажувала коліна, як у кінці коридору почулися голоси – Аделіни Марківни і Люби. Няня хутко вийшла. Коли лікарка зайшла до палати, очі її від здивування полізли на лоба, а тонкі ніздрі аж побіліли і затріпотіли від гніву.

– Це що за запах? Що за запах, я питаю?! Хто у нас тут первак п’є? Ти?

Ніка зіщулилася під ковдрою.

– Хто до тебе приходив? – грізно насупила брови Аделіна Марківна.

– До мене?.. Хто приходив?.. Ніхто… до мене… не приходив, – злякано прошепотіла Ніка.

– Не бреши мені, руда бестіє! Ім’я цього ніхто! Ну!

– На… На… – Вона не могла вимовити слово.

– Зрозуміло, знов ця нестерпна Ната Улянівна. Вона що, натирала тебе горілкою?

– Ні, тільки компреси… на коліна… і… від них краще стало…

– Ах, компреси. То це від них тобі стало краще? Від них?! Наша няня знову впхала довгого носа не до свого проса! Тепер, значить, вона вже призначила себе лікаркою. Мій диплом для неї – ніщо. Вона краще знає! Вона ж у нас цілителька і спасителька всього роду людського… Все! Моє терпіння лопнуло! Духу її тут більше не буде! Відчинити вікно! Провітрити приміщення!

Аделіна Марківна різко повернулася і з розмаху грюкнула дверима.

У Ніки знову піднялася температура. Їй не хотілося ні їсти, ні розмовляти. Няня більше не прийшла. І в дитбудинку відтоді не з’являлася жодного разу. Як Ніка за нею тужила! І як ненавиділа себе за те, що видала її. Якби можна було повернути все назад, якби… Та хай би її били, хай би різали, на вогні підсмажували, вона б нізащо не сказала, що це Натуля робила їй компреси і натирала коліна пахучою мазюкою. Але ж нічого не можна повернути. Нічого!

– Кажу ж тобі, це не твій гріх, – почулося поруч.

– А чий?

– То не наша справа – розбиратися з чужими гріхами, – усміхнулася Натуля.

– Ви мене перестали любити після того, як…

– І хто це тобі таку дурню сказав? Звісно ж ні! Що б то була за любов, якби вона так хутко минала. Щоб ото через якусь там нестерпну Аделіну-крикліну… Ні, Невеличко, ні, справжня любов ніколи не минає. А я дуже-дуже тебе любила.

– За що?

– Не знаю, не задумувалася. Але ти вже з самого малечку була не така, як усі. Коли тебе привезли до сиротинця, тобі було трохи більше трьох рочків. Ти майже місяць не розмовляла ні з ким і постійно кликала маму. Інші діти швидше забували попереднє життя і звикали до нового. Але не ти. Господи, як ти за нею сумувала, як гірко плакала!.. А я тоді тужила за своєю дівчинкою. Ми з тобою разом переживали наші втрати. І ти була так схожа на неї. Така ж допитлива, така ж видумаска…

– Ви зустрілися з нею в іншому світі?

– І тепер уже не розлучаємося.

– Я також буду з вами?

– Обов’язково! Але колись… Значно пізніше… Коли станеш такою сивою, як я… А зараз поспи, поспи, моя Невеличко!

Такого спекотного літа Староліси не пам’ятали. Запилюжене листя на деревах пришерхло, поскручувалося і набуло дивного сіруватого кольору. Садовина ніби спряжилася під палючим сонцем – сливи поопадали, так і не налиті соками, яблука і груші дозрівали, але залишалися дрібними і терпкими, як лісові дички. Городина в’яла, хоч господарі щовечора поливали її – носили і навіть возили воду з обмілілої річки, бо всі калабані на лугах пересохли, а в криницях води аби для себе та для худоби вистачило. Навіть небо вицвіло, вилиняло, втратило свою блакитну барву – здавалося, над селом хтось напнув величезну, добре накрохмалену і ледь-ледь підсинену дрібочкою аквамарину скатертину, краї якої опущені десь аж ген там, за обрієм.