Надія Гуменюк - Вересові меди

– И не спрячется никто! Скоро мы вытащим этого змея из его дыры и снимем с него шкуру. Живьем! Жи… жи… жив…

Ткачов упав головою на Федорове плече. Той відштовхнув його від себе. Голова з розгону гепнулась на стіл.

– А ти мені справді подобалася, – Федір обняв Дану, вткнувся їй у груди. – Дуже. Нікого я так не хотів, як тебе. Якби не той змій… Якби… Все одно я його спіймаю. Все одно… Святий Юрій-Змієборець… А я… А я…

Його тіло раптом обм’якло, навалилося всією ваготою на Дану. Вона висковзнула з-під нього, встала з-за столу. Її душили сльози. Згадувала того веселого хлопця, який гасав за нею на ровері, жартував з Димкою, привозив подарунки. Невже це він лежить на лавці? Невже можливе таке перетворення?

– Нема чого дивитися на него. Втікай! – сказала Димка.

– Куди? Куди я можу втекти? Вони мене скрізь знайдуть, з-під землі дістануть. Від них неможливо втекти, бабуню. І Юрко… Вони ж за ним приїхали. За ним! Федір давно на нього полює, він завжди за ним їздив. Юркові треба втікати. Я могла б із ним. Але ж удома Михайлик, мама. Як мені їх покинути? На кого?! Забирати і їх до лісу на зиму? Хто знає, що там чекає. Та й як би ми зараз вирвалися із села, коли в ньому повно «стрибків»? А ці як прокинуться… Коли вони прокинуться, нам уже спасу ніде не буде. Ніде, бабуню.

– Не прокинуться.

Димку ніби щось за горло душить. Губи посиніли, очі заплющуються, голос не її. Вона ледве ворушить язиком, через силу виштовхує ним слова, зупиняється, довго віддихується між ними, паузи стають все довшими.

– Як це не прокинуться? Що ви надумали? Це… Боже мій! Це ж такий самий верес, як тоді! Так? Так, бабуню? Чи… ще міцніший?

– А то вже не твоє діло… Такий чи инший… Мені перед Господом одвічати. Іди до дитини… Ні, спочатку скажи свому Юркові… хай вибирається з шопи. Він чоловік… Сам собі дасть раду… А ти – додому. Чуєш? Я тебе прийняла на цей світ… не для того, щоб хтось тобі жити не дав у ньому… Іди, Богоданцю… Лети на волю, моя пташечко… Димка не дасть тебе скривдити… Нікого я… так… не любила, як тебе…. Хіба що… ще… його…

Дана підхопила її попід руки, дотягла до ліжка. Кинулася до відра з водою. Але вода вже не знадобилася – Димка не дихала. На синіх вустах застигла загадкова усмішка. Ніби Димка хотіла сказати: «А бач, справдився мій сон. Ниньки ж Покрова…» Хотіла і не встигла. Дана заголосила, стала на коліна, припала головою до Димчиних грудей. Навіщось накрила її ковдрою, ніби від тепла мертва могла ожити. Перехрестила і вийшла з хати.

Рядюжка, якою було накрите місце Юркового сховку у шопі, відкинута аж до стіни, сіно переколошкане. Взялася його розгрібати – нема Юрка. Може, втік. А може… Щось клацнуло угорі. Глянула, а він аж на бантині сидить і автомат напоготові тримає.

– Як же ти туди вибрався? Спускайся хутчіше1

Не стала пояснювати, хто саме навідався на хутір і що сталося у Димчиній хаті. Боялася, що коли розкаже, Юрко не витримає, кинеться до кімнати, пристрелить обох непроханих гостей. Постріли можуть почути у селі, негайно примчать сюди, а йому не вдасться втекти – поранена нога ще не готова до бігання. Сказала, що «стрибки» трохи перебрали і заснули, а поки вони сплять, йому треба втікати. Він притиснув її до грудей:

– Прощай, моє щастя!

– Не кажи так! – стрепенулася злякано. – Скажи «До побачення»!

– Дай Боже побачитися!

Допомогла йому добратися до вересових заростів, постояла, поки він повз поміж бур’янами, і завернула на стежку до села. Юрко встигне, мусить встигнути добратися поповзком через поле до заростів верболозу, а за ними вже рукою подати до лісу.

Вже підходила до крайнього городу, коли почула, як нетерпляче забібікав «воронок» на Димчиному подвір’ї. Мабуть, хтось із «стрибків», що нишпорили селом, не дочекавшись своїх, пішов за ними до хутора. От і бібікає, щоб виходили з хати.

Дана заплющила очі. «Господи! Що зараз буде? Що буде?.. Тільки б вони не кинулися Юрковим слідом! Допоможи йому, Боже!»

Тіла Валерія Ткачова і Федора Лесика, виявлені на хуторі, повезли до міста. Димку поховали на сільському цвинтарі. Судити не було кого. Зійшлися на думці: нещасний випадок, громадянка Домка Калапуша пригостила гостей якоюсь неякісною наливкою зі своїх квіточок і сама ж випила з ними за свято. Якби вона спеціально хотіла отруїти емгебістів, то хіба ж пила б разом з ними? І насильно напоїти ніхто не міг – у хаті більш нікого не застали, хоч навідалися туди, коли тіла були ще теплими.

Але в Туричах у цю версію ніхто не вірив. У селі добре знали про властивості Димчиних вересових медів.