Надія Гуменюк - Вересові меди

День тягнувся як вічність. Не могла дочекатися, коли він закінчиться. Під вечір протопила у літнівці, кинула на підлозі біля грубки кілька оберемків сіна, простелила тоненьке смугасте рядно – виткане колись як придане, воно й досі лежало на дні куфера. Ввечері наварила бульби у мундирах, обгорнула банячок старою вовняною хусткою і коцом, щоб довше не вихолола, насмажила шкварок, поставила слоїк з квашеною капустою. Отака весільна вечеря у них буде. Сиділа у темній кімнаті і дивилася через вікно у темний садок, що вже все більше пахнув весною, але й досі дихав зимовим холодом.

Прийшов так же, як учора. Спочатку постояв під яблунею, прислухався, обдивився навколо, а тоді відірвався від стовбура і рушив на подвір’я. Тихо-тихо, так, що й гіллячка не тріснула під ногами. Накинула кожушок і вибігла назустріч. Стиснув її так, що ледь не задихнулася в його обіймах. Сам відшукав її вуста. Вже не вкололася об щетину – побрився. Готувався, значить, чепурився. Пішли до літнівки.

Тремтів від нетерпіння, але роздягав її повільно, як і належить у шлюбну ніч. Голе тіло спалахнуло під його нетерплячими пальцями і гарячими вустами, стало невагомим, попливло на хвилях блаженства. Солодкий біль… Солодкий хміль… Гарячі квіти на місці поцілунків. І коли та ніч промайнула? У досвітковому темному садку тьохнув соловейко, у неї обірвалося серце.

– Не йди. Не йди, Юрасю! Побережися! Війна закінчується. Я тебе так заховаю, що ніхто не знайде.

Поцілував, знову глибоко вдихнув запах волосся і пішов. Банячок з бульбою так і залишився стояти, обгорнутий хусткою і коцом. Навіть розпитати нічого не встигла. А бодай тобі, «соловейку»!

Вже наступної ночі дізналася, чому він так раптово зник тоді, після Благовіщення.

– Дурненька моя! Ну звісно ж, не через те, що приревнував тебе. Хоча… трохи було… Що правда, то правда… Я ж не сліпий – бачив, як на тебе Федірко дивиться. А він і не приховував. Але якби дуже вже приревнував, то витурив би із села його, а не себе. О, хай би начувався!.. Щоб я отак-от легко відмовився від тебе?! Як ти могла таке подумати? А Федірко тоді не просто так приїхав, не в гості. Сказав, щоб я швидше втікав із села, бо польська дефензива готує арешти і я у списку тих, кого мають запроторити до Берези Картузької [78] Береза-Картузька – концтабір, сворений 1934 року польською владою як місце позасудового інтернування супротивників режиму Речі Посполитої. . Ще тоді мало збутися побажання Михалка Косінського. Мало б, якби я не накивав п’ятами з Туричів. А Федір після моєї втечі спеціально залишився ще на один день, щоб прикрити мене. Звідки він дізнався? Ну це вже питання інше. Дуже, дуже непросте питання. Як і дуже, дуже непростий Федір Лесик.

– Я бачила його в Луцьку. Він працює…

– Знаю. Він давно там працював. І псевдо у нього Артист. Я здогадувався, хто він насправді, але не міг повірити. А тоді взагалі за свого рятівника прийняв. Думав, заховаюся на кілька днів, пересиджу десь і повернуся. Але така от дивна історія – вони знайшли мене саме там, де я ховався. Ніби знали, де шукати. Та навіть не шукали – просто зайшли і забрали. Нібито й звинувачень якихось конкретних не було, але довелося відсидіти чотири місяці. Повернувся і зразу з корабля на бал – у моєї Дани весілля. Якби ти знала, як я чекав зустрічі з тобою, а тут таке… Та ще й братики твої нарвані як з ланцюга зірвалися – навіть поговорити не дали. Не знаю, як я це пережив. От і рвонув світ за очі, поки не охолов трохи. Повернувся у село, а мама розказує, як ти прибігала, як шукала мене. Ти не уявляєш, як я зрадів, що те весілля не відбулося! Як я пишався, що ти в мене така! А як не зміг тебе знайти, подумав: моя Дана не тільки від Степця, але й від мене втекла. Якби не так, то написала б хоч кілька слів.

Вона поклала перед ним стосик листів, знайдених у Мелешковому куфері.

– Читай.

– Що це?

– Листи до тебе.

– До мене?

– А до кого ж? Хіба там ім’я іншого адресата?

– Ні, моє. Але як же так?

– А знаєш, це вже не має ніякого значення. Ми ж і без листів зустрілися. Давай їх назад.

– Навіщо?

– Я їх спалю. У них стільки смутку, стільки туги, а ти…

– Ні! Ні-ні! Бачиш, кому вони адресовані? Ото ж бо! Це мої листи. Я їх буду перечитувати, коли тебе не буде поруч.

Юрко поцілував кожного конверта, заховав стосик у внутрішню кишеню, опустився на долівку, обняв її за ноги.

– Прости, кохана! Мушу йти. До завтра!

– До сьогодні, коханий! До вечора!

Відійшли руді. Прийшли червоні. Війна тривала. По той бік Бугу гриміло і блискало, гітлерівці ще чинили спротив, але відступали все далі й далі, туди, звідки починали, – до свого рейху. По цей бік розпочався інший рейвах: емгебісти посилювали дике полювання на українських повстанців. Ціла армія «стрибків», часто переодягнених під лісових хлопців, нишпорила дворами, проштрикувала металевими щупами сіно у копицях – чи не заховався бува хто? – влаштовувала засідки й облави, перекривала усі стежки до сіл, з якими повстанці були зв’язані наче кровною пуповиною, адже в них народилися і виросли, їх захищали і від них отримували підмогу.