Надія Гуменюк - Вересові меди

– Спасав… Цілу ніч за чаркою з німцями.

– Ну, це, як би то сказати, алібі. Боявся, щоб не здогадалися, що я попередив, значить, – Степцьо дуже здивований, що вона знає про нічне застілля.

– Так боявся, що Мелешка застрелив, щоб він часом не проговорився, не видав тебе. А своїм гостям ти сказав, мабуть, що то партизан під вікнами крався.

– Кажу ж, я всеньке село спас! Могла б і підтвердити, як тре’ буде.

– А бідолашного Мелешка убив.

– Що один пришелепкуватий порівняно з цілим селом?

Дана підняла над головою миску з яйцями, кинула її під ноги Степанові. Поміж глиняним череп’ям розповзлися жовті кружальця.

– Ми не голодні.

Чиясь тінь майнула у безлистому садку і злилася з яблунею. Дана хутко дмухнула на лампу, погасила вогонь, затаїлася, прикипіла поглядом до вікна. Тінь поволеньки відділилася від стовбура, безшумно попливла до хати. Ось уже й обрис чоловіка вималювався біля неї. Пальто, картуз, чоботи…

Спочатку подумала, що це Степцьо. Після того, як повстанці не дали німцям спалити село, люди ще довгенько не розпаковували клунків з домашніми речами й одягнутими лягали спати – потерпали, що наїдуть карателі, щоб довершити розправу, і готові були знову зірватися з рідних обійсть і втікати до лісу. Але тим уже, вочевидь, було не до Туричів – війна котилася на схід, пора було збирати манатки і драпати до свого рейху.

І Степцьо після того наче крізь землю провалився. Одні казали, що він утік до німців і збирається з ними за кордон, бо совіти розстрілюють усіх, хто співпрацював з окупантами. Тож хоч він і не залив односельцям сала за шкіру, навіть допомагав іноді, але хто там буде розбиратися: старостою за німців був – значить, розмова коротка. Інші твердили, що Степцьо ховається, і то дуже дивним способом: відпустив бороду, переодягнувся під прошака, почепив торбу через плече, так і ходить селами довколо Туричів з простягнутою рукою – чи то заради маскування, чи й справді, щоб з голоду не вмерти. Нібито хтось упізнав його у Підлісцях. Тож Дана подумала: може, оце він і вирішив зазирнути до неї чи й допомоги якоїсь попросити.

Але це не Степцьо. Ні-ні. Цей різкий порух головою – до правого плеча і трохи назад. Це потирання правої брови лівою рукою. Це ж… Господи! Невже? Зірвалася з місця, кинулася до дверей, вибігла у двір.

– Юрасю!

Губи наткнулися на колючу щетину, відшукали вуста – тверді, шорсткі, обвітрені. Руки обхопили шию. Завмерла, заніміла, затріпотіла.

– Юрасю-ю-ю!..

– Ну чого ти роздягнена вибігла? Застудишся.

Скинув пальто, загорнув її, відірвав від землі, притиснув до грудей, глибоко вдихнув запах волосся. Він завжди так робив, казав, що дуже любить запах любистку. Чим би не помила голову, а йому любистком пахла.

– Підемо до хати, – прошепотіла.

– Ні, там… Не треба, щоб мене бачили. Тим більш малий. Ще злякається небритого дядька зі зброєю. Та й краще йому не знати про мене, так для нього ж безпечніше. Раптом запитають, а діти ж не вміють обманювати.

– Звідки ти знаєш, хто у мене там?

– Розвідка доповіла, – в темряві блиснули зуби, сяйнули очі. – Та я тебе ще в лісі побачив, коли мої хлопці йшли село рятувати. Але ми дуже поспішали. Бач, якраз встигли.

– То Змієбор – це ти?

– Ти ж сама колись називала мене Юрієм Змієборцем. Забула?

– Ні, я нічого не забула. Нічого, Юрасю. Може, зайдемо хоч до літнівки. Там, щоправда, холодно. Можна було б грубку розпалити, навіть дрова в сінцях лежать, але ж дим…

У садку почулося тьохкання.

– Пора! Чуєш, мій соловейко сигнал подає? У нас ще важлива справа до ранку. Та я й не сподівався, що ти вийдеш. Захотілося хоч через вікно, хоч сонну побачити. Завтра прийду на довше. Ну чого ти так лякаєшся? Обіцяю, що до завтра залишуся живим. А ти звечора грубку в літнівці нагрій. Гаразд?

Зайшла до хати. Мама на ліжку сидить, обгорнула плечі ковдрою – в кімнаті прохолодно.

– Хто приходив?

– Кохання моє, мамусю. Той, через кого я колись зі свого весілля втекла. Пам’ятаєте, я вам розказувала? Скільки я його чекала, скільки шукала. І ось таке побачення – посеред ночі, всього кілька хвилин.

Софія зітхає, не знає, що казати, що думати. Вона була впевнена, що Дана чекає з війни Арсена. Це було б так добре – Михайлик мав би маму і тата. А так… Як же хлопчикові буде пояснити?

Дана обняла її, пригорнулася. Арсен такий славний, він їй дуже подобається. Вона кожної ночі молиться за нього – щоб живим вернувся. Від нього ж досі – ні звісточки. Як пішов у сорок першому, так і до цього дня. Тепер, коли під німцями земля горить, пошта запрацює, листи надійдуть. Але Юрко… Боже! Мамусю! Це ж Юрко!!! Це зовсім інше. Це доля, на небесах написана.