Юрко Вовк - Доки смерть не розлучить нас

– А де Дарина? – схвильовано запитав Тарас, якому вже давно подобалась ця вродлива галичанка.

– Працює у нічну зміну, – коротко відповів Петро. – До речі, можливо, саме вона і буде вашою зв’язковою.

Він усміхнувся і підбадьорливо глянув на Тараса:

– Зараз важливо, щоб посильний знав вас в обличчя.

Петро подивився на годинник і похитав головою.

– Вже пізно, вам не варто повертатись на квартиру в такий час. Передрімаєте в мене до ранку.

Однак поспати нам так і не вдалося. Лежачи на постеленому на підлозі під вікном коці, я вже задрімав, коли раптом почув спочатку тихий, а затим все більш наростаючий гул. Розплющивши очі, я глянув у вікно, за яким уже сіріло. Гул ставав дедалі потужнішим, і я враз з острахом усвідомив, що то десь над нами пролітають літаки. Багато літаків. Врешті це ревіння безлічі двигунів розбудило і Тараса з Петром. Вони схопились на ноги і кинулись до вікна, біля якого, притиснувшись до шиби, стояв я. І тут бабахнуло раз, потім ще і ще.

– Військове летовище бомблять, – хрипко і якось загрозливо вимовив Петро, відтягуючи нас від вікна. – Почалось-таки. По-справжньому почалось…

Я мовчки стояв, прислухаючись тепер уже не до літаків, а до самого себе. Щось змінювалось у мені, ніби серце раптом задало якийсь інший ритм: більш прискорений і чіткий, налаштовуючи під нього розум, нерви, все тіло. І це відбувалось немов попереду свідомості, яка ще була не в змозі повністю осягнути того, що сталось. Скільки б я не знав про війну і як би її не очікував, вона прийшла зненацька з гулом бомбардувальників і вибухами бомб і враз завдала нового імпульсу, якому відтепер підпорядковуватиметься моє життя.

Я глянув на Тараса, який теж мовчав, притулившись плечем до стіни, і зрозумів, що щось схоже діється і з ним.

Із цієї короткої задуми нас вивів голос Петра:

– Отже, діємо так, побратими.

Він знову був спокійним і врівноваженим і говорив так, ніби все те, що тільки-но сталось, було лише вимушеною затримкою руху потягів на залізниці, на якій він працював.

– З шостої ранку ви йдете на свою квартиру, а я навідаюсь у депо. Щось мені підказує, що потяги у вашому напрямку від сьогодні ходити не будуть. Збирайте речі і чекайте мене у себе. Я обов’язково прийду, може – й посеред ночі. Тоді й вирішимо, як бути далі.

Петро прийшов до нас пізно ввечері разом з Дариною. Те, що він повідомив, водночас і вразило, і потішило. Вразило найперше те, що за інформацією центрального проводу ОУН війська Гітлера основного удару завдали не у львівському напрямку, де було зосереджено значно більше військових частин совєтів, а у напрямку Володимира і Ковеля. Ця звістка дуже схвилювала мене з Тарасом, адже ми потерпали за долю своїх близьких. Тому те, що ми вирушаємо додому вже цієї ночі, і вирушаємо не самі, а разом з Петром, потішило нас неймовірно. Виявилось, що Петро отримав завдання терміново відбути до Сокаля. А оскільки потяги у тому напрямку, як він і передбачував, скасували, то півдороги до Володимира ми мали йти разом.

– Я знаю, як іти зі Львова до Сокаля манівцями, бо це один із давніх наших маршрутів, – розповідав Петро. – Зазвичай ми долали цю відстань за дві доби з зупинками на перепочинок. Проте зараз, коли нам доведеться йти найбільше полями й лісами, такий похід забере удвічі більше часу. Та поспішати не варто. Головне, не попастись на очі ні енкаведистам, ні німцям.

– Дарина залишається у Львові, – продовжив Петро. – Як я і казав, вона буде вашою зв’язковою. Тільки не знаю, коли нам вдасться вийти на зв’язок…

З будинку на Левчанівській виходили після опівночі. Як і було домовлено раніше, Дарина залишалась у їхній квартирі. Вона обійняла на прощання Петра і мене, а з Тарасом на хвильку затрималась. За кілька хвилин він приєднався до нас у темній підворітні. Тепер слово було за Петром, який чудово знав місто включно з його дворами, переходами і навіть підземними комунікаціями.

Місто наче вимерло, проте це не вводило нас в оману, адже ми розуміли, що на вулицях будь-якої миті можуть з’явитись військові патрулі. Та завдяки Петровому знанню львівських дворів і провулків ми вже за якусь годину були на Збоїщах, за якими починався тракт на Жовкву і далі на Сокаль. Зійшовши на пагорб, за яким уже були поля, Петро, Тарас і я, не змовляючись, зупинились і подивились на місто, що залишилось позаду. Освітлене лише місячним сяйвом, воно видалось мені таємничою істотою, яка причаїлась між Високим Замком і пагорбом, на якому ми стояли. Я звів догори правицю і помахав нею на прощання.