Юрко Вовк - Доки смерть не розлучить нас

На першу нашу зустріч у сільській школі я взяв з собою скрипку. Власне, Люба запросила мене не в саму школу, а в пришкільне приміщення, яке слугувало їй за житло. У невеликій кімнатці було лише металеве ліжко, стіл, два стільці та стара шафа. На стіні над ліжком у простій рамці висів портрет вусатого чоловіка середнього віку у військовому кітелі з відзнаками, на яких я не розумівся.

– Це твій батько? – запитав я у Люби, розглядаючи фотографію.

– Так, – коротко відповіла дівчина, ніби даючи зрозуміти, що не хоче продовжувати розмову на цю тему.

– А про який рід військ свідчать ці відзнаки на кітелі? – не вгавав я.

– Це не військова форма, – трохи помовчавши, відповіла Люба.

– Мій покійний батько працював в НКВД. Знаєш про таке?

Я був ошелешений. Оце так – прийшов у гості до доньки енкаведиста. Та я не виказав своїх емоцій, натомість співчутливо мовив:

– Вибач, Любо, я не знав, що твій батько… загинув.

Дівчина пильно подивилась мені у вічі і стенула плечима.

– Я його майже не знала. Він командував загоном, який послали на Черкащину воювати з тими, хто повстав проти радянської влади, і загинув ще у двадцять п’ятому. Мені було тоді чотири роки…

– Ще раз вибач, що почав розпитувати про твого батька. Тобі, мабуть, боляче про це згадувати…

Люба помовчала, опустивши очі, а потім тихо сказала:

– Уявляю, що ти можеш думати про дівчину, виховану в сім’ї енкаведиста. Та не все так просто, як часом здається на перший погляд. Мене виховувала мама, вінничанка, рідний брат якої, мій дядько, був офіцером у петлюрівській армії. Тож я багато чого знаю про обидві сторони протистояння. І я відчуваю себе українкою.

Не знаючи, що сказати цій дивній дівчині у відповідь, я відкрив футляра і взяв до рук скрипку. Налаштувавши її, заграв відомий український романс. Люба обережно, ніби боячись сполохати чудову мелодію, сіла поряд зі мною на стілець і, по-жіночому склавши під грудьми руки, зачаровано слухала.

Закінчивши грати, я опустив скрипку на коліна й усміхнено глянув на дівчину:

– Що ще для тебе зіграти, Любо?

Вона злегка здригнулась, ніби прийшла до тями після цього занурення у світ музики, і простягнула руку за скрипкою.

– Ти теж граєш? – здивовано мовив я, віддаючи їй інструмент. – Приємно здивований…

– Зараз ти здивуєшся ще більше, – прошепотіла Люба, кладучи скрипку на стіл і не зводячи з мене затуманеного погляду.

Я мимоволі встав, коли вона підійшла до мене, і зробив крок назустріч. Гарячі вуста дівчини обпекли мої обвітрені, давно не ціловані губи, і це було як ще один акорд мелодії романсу про кохання.

Короткі зимові канікули пролетіли, як один день. Я багато часу проводив з друзями, з якими будував плани нашої майбутньої боротьби на рідних теренах. Вечори, які мав би проводити з рідними, тепер майже всі були віддані Любі. Ранками мама накладала мені повну тарілку їжі, дивлячись на мене з посміхом, у якому любов межувала з розумінням. Батько теж волів не говорити про мої пізні посиденьки у школі. Лише, проводжаючи мене у Володимирі на потяг до Львова, він, ніби між іншим, мовив:

– Кажуть, що всі ті прислані до нас з великої України люди зв’язані з совєцькими «органами». Тобі треба пам’ятати про те…

Я готувалась до випускного вечора в медичному училищі. Алевтина Михайлівна подарувала гарну сукню з власного гардеробу, яка, трохи вшита в талії і підкорочена, личила мені неймовірно. Випускний був призначений на двадцять перше червня, а вже наступного дня до Черкас мали приїхати мої мама і бабуся.

– Шкода, – бідкалась Алевтина Михайлівна, – що Уляна з Оксаною не можуть бути на випускних зборах, коли тобі вручатимуть диплом з відзнакою. Твоя бабуся мріє, щоб ти стала відомим лікарем. А вже мама як би пишалась на зборах такою красунею і розумницею! Обов’язково потрібно зробити фотографії. Я про це потурбуюсь.

Світанок випускники черкаського медучилища традиційно мали зустрічати на Дніпрі. Під ранок дипломовані медсестри і фельдшери великим гуртом вийшли з училища і, весело перегукуючись, попрямували до річки.

Микола, який закінчив фельдшерське відділення, теж був серед них. На виході з училища він взяв мене під руку.

– Щось мені тривожно на душі, – тихо промовив юнак. – Коли приїжджає з Москви Солодовніков?

– Написав, що в самому кінці липня, – так само тихо відповіла я.

Я коротко стиснула Миколину руку і рішуче струснула головою:

– Не переймайся через його плани забрати мене до Москви. Ми ж з тобою написали заяви про направлення на роботу на Рівненщину. Там катастрофічно не вистачає медперсоналу. Тож можемо відбути туди за призначенням ще до приїзду Солодовнікова до Черкас.