Юрко Вовк - Доки смерть не розлучить нас

– Не переймайтесь цим, тату. Наразі найважливіше для мене – то навчання. Сподіваюсь, що до нас не дійде війна і я зможу закінчити інститут.

– Дав би Бог, – перехрестився мій татусь, – дав би Бог. Бо люди всяке кажуть. Я війну вже переживав. То страшне діло, синку.

На третій день Різдва, як і домовлялись, ми зустрілися вдома в Тараса. Ми з Тарасом були приємно здивовані, коли довідались, що Улас нещодавно очолив осередок ОУН у Федорівці. Він розповів, що мережа їх осередків у повіті постійно розширюється. Проте потрібно бути дуже обережними, бо енкаведисти залякують людей, вербують серед молоді сексотів.

– Наші побратими за Бугом впевнені, що за рік-два німці прийдуть сюди, – розповідав Улас. – Буде велика війна з совєтами. Ми повинні готуватись до дій у таких умовах.

– Може, саме це і мав на увазі Йоська, коли писав, що скоро повернеться додому, – задумливо мовив Тарас. – До речі, де він зараз? Не пише про це?

– Яке там, – з сумом сказав Улас, – завжди ж є ризик, що лист може потрапити в руки того гестапо. А Йоська ж і напівжид, і націоналіст. Ні тих, ні тих гітлерівці не люблять.

– Так, нелегко зараз нашому Йосьці, – зітхнув я. – Кажуть, у Польщі жидів у гето зганяють. Йосько хоча й у маму свою, українку, пішов, але, думаю, в ліцеї добре знали про його походження. Та й відвідини синагоги з дядьком не залишились, певно, непоміченими. Краще б йому зараз триматись подалі від Варшави. Знаючи Йоську, я впевнений, що так він і зробив. Тож, дасть Бог, скоро ми з ним зустрінемось.

На хутір з Володимира я повертався пішим ходом. Скільки разів я проходив цей десятиверстовий шлях додому, коли вчився в гімназії, не втомлюючись і не перепочиваючи. Ось і зараз я легко крокував засніженим Ковельським трактом, думаючи про своє. Проходячи мимо казарм, які ще в молодості будував мій покійний дід по мамі Сава Ткачук, побачив на плацу кількасот військових у шинелях. А вже проминувши залізничну колію, лише зараз запримітив, що на Білій горі, яка була по праву руку, стоїть зведена з соснових колод оглядова вежа, якої раніше тут не було. З усього було видно, що нова влада намагалась якомога швидше укріпити ці прикордонні території, які межували з захопленою військами Третього рейху Польщею. Та чи надовго ці нові кордони?

Увійшовши у Вербу, я ще здалеку запримітив між церквою і початковою школою, які розташовувались поряд неподалік від тракту, жіночу постать у зимовій хустці і короткому кожушку. Спочатку я хотів пройти мимо, та в останню хвилю все ж вирішив підійти і привітатись. Не годилось у рідному селі оминати людей, не поздоровкавшись.

Жінка стояла до мене боком, повернувши голову в бік школи, тому обличчя її я не побачив. Однак відзначив, як зграбний кожушок окреслює її тонку талію і високі груди.

– Доброго вам здоров’я. – голосно звернувся я до перехожої, яка і так вже поверталась у мій бік, почувши скрип снігу під чоботами.

Трохи видовжене смагляве обличчя з рівним тонким носом і густими чорними бровами здивувало мене якоюсь нетутешністю. Та найбільше вразили очі жінки, чи то пак, певно, дівчини, бо на вигляд їй було не більше двадцяти років: великі, темно-сині, вони здавались такими глибокими, як вири-крутії на згинах Турії.

– Здрастуйте, – м’яким приємним голосом відгукнулась чи то жінка, чи дівчина.

Я знав усіх місцевих дівчат такого віку. Тож ця панянка могла бути лише приїжджою, та ще й, мабуть, з неблизьких країв.

– Мене звати Володимир Вовк, – першим порушив я довгу мовчанку під невідривним поглядом цієї смаглявки. – Я з хутора Капітулка, що отам зліва на пагорбі. Студіюю у Львові архітектуру, приїхав додому на вакації… тобто канікули…

– Люба, Люба Пєвцова, – нарешті заговорила незнайомка, знімаючи рукавичку і подаючи мені руку. – Я педагог, буду навчати дітей у вашій школі. А приїхала я з Горлівки – це на Донбасі.

Приємний голос з російським акцентом лунав приглушено, видаючи хвилювання молодої вчительки.

– О, то ви з великої України? – перепитав я. – Радий був би поспілкуватись з вами – на Донбасі я не бував.

Мені відразу сподобалась ця нова вчителька, і я подумав, що варто було б продовжити знайомство.

– Приходьте завтра по обіді в школу, – приязно мовила Люба Пєвцова, – я буду чекати на вас.

– Дякую за запрошення, – галантно вклонився я. – Обов’язково прийду, Любо.

Наше з Любою зближення було стрімким, як гірська лавина. З самого початку нас тягнуло одне до одного, наче магнітом. Хоча у цьому зближенні протилежних полюсів, якими ми були, годі було шукати однозначності. Адже Люба покохала мене, а мною в наших стосунках керувала лише пристрасть.