Юрко Вовк - Доки смерть не розлучить нас

Коли вона закінчила, я відповіла так, як підказувала мені совість:

– Вибачте, Алевтино Михайлівно, але я не можу бути в спілці з тими, хто їв комсомольські пайки в той час, коли мої рідні помирали від голоду. Якщо некомсомолці не можна стати медсестрою, я буду працювати санітаркою…

Наприкінці навчального року після останньої пари до мене підійшла керівничка курсу, огрядна добродушна Наталія Іванівна.

– Ідемо зі мною, Марієчко, – взяла вона мене під руку, – з тобою хоче поговорити товариш з наркомату освіти.

У деканаті Наталія Іванівна підвела мене до дверей кабінету заступника директора і, обережно постукавши та ледь на третину відчинивши їх, просунула в цю щілину голову:

– Можна, товаришу Солодовніков?

Почувши ствердну відповідь, керівничка курсу відступила від дверей і злегка підштовхнула мене до них.

– Заходьте, товаришко Білоус, – раптом командним тоном звеліла вона, уникаючи мого здивованого погляду. – На вас чекають.

Я переступила поріг кабінету і вперлась у погляд високого молодого красеня, який стояв біля відчиненого вікна. З першої миті жорсткий і вимогливий, цей погляд враз змінився, і на гарному чоловічому обличчі з’явилась приязна посмішка.

– То ось ви яка, товаришко Білоус… Марійко…

Іван Васильович, як попросив мене його називати цей чоловік, виявився не з наркомату освіти, а з таємничих «органів». Відрекомендовуючись, він так і сказав: «Я з органів». Нічого доброго це не віщувало, проте я намагалась не видати хвилювання.

– Я щось не так зробила? – запитала я Івана Васильовича, який не спускав з мене чи то зацікавленого, чи то захопленого погляду. Врешті я зрозуміла, що сподобалась цьому красеню, і це додавало мені впевненості.

– Формальний привід моєї присутності зараз в училищі – небажання деяких студентів вступати в комсомол, – тихо мовив Солодовніков і замовк, ніби на щось наважуючись.

Він подивився мені у вічі відвертим поглядом і продовжив:

– Та насправді причина зовсім інша. У мене є інформація, що ваш батько був у банді братів Блажевських і причетний до вбивства колишнього голови рабкопу з Млієва та інших радянських активістів. Про це мені розповів побратим вашого батька на прізвисько Тихий. Звісно, діти за батьків не відповідають, але якщо керівництво училища довідається, що ви донька ворога народу, то шлях до медицини вам буде закритий. А тут ще ця історія з комсомолом… Ви ж мрієте стати лікарем, Марійко?

– Мама розповідала мені, – проігнорувавши запитання, спокійно сказала я, – що тато воював з Будьонним, був поранений. А як повернувся в Красиве, то до самої смерті працював у Петриківці у кузні.

– Ваша мама розумна жінка, – усміхнувся Солодовніков, – вона все добре сказала. Та одне не може заперечувати іншого. Оксана Білоус працює в радянській лікарні, та це ще не означає, що вона любить радянську владу…

Вираз щирості на обличчі чоловіка аж ніяк не відповідав тому, що він промовляв. Ніби він озвучував завчені фрази мимо власної волі.

– Ви мені не вірите? – запитала я, намагаючись говорити твердо.

– Вірю, – просто сказав Солодовніков, – бо яка мати розповість у наш час доньці про таке минуле її батька.

– Що ж я повинна зробити, щоб мати змогу закінчити навчання?

– Нічого, – без вагань відповів Солодовніков. – Я не збираюся знайомити з інформацією про вашого батька керівництво училища. Звісно, вам краще було б вступити в комсомол. Та якщо ні… Можу пообіцяти, що, поки я працюю в органах, вам нічого не загрожуватиме.

– І чим же викликана така довіра до мене, товаришу Солодовніков? – запитала я, вже наперед знаючи відповідь.

– Ви мені дуже сподобались, Марійко, – трохи зніяковіло, однак щиро відповів чоловік. – Ви красива дівчина і, впевнений, чудова людина. Я був би щасливий мати таку… такого друга.

– Дружба – це дуже відповідально, – несподівано для самої себе відповіла я. – Одного бажання тут мало.

– Щоб стати вашим другом, я готовий до будь-яких випробувань, – усміхнувся Солодовніков, беручи мене за руку.

– Час покаже.

Я м’яко вивільнила руку і попрямувала до дверей.

– Я можу розраховувати на зустріч? – тихо запитав Солодовніков.

Я повернула голову і вдавано приязно усміхнулась.

– Ви ж знаєте, як мене знайти, Іване… Васильовичу.

У дворі училища до мене підійшов мій однокурсник Микола Покотило. Він був черкащанином і протягом першого року навчання вже не раз влаштовував своїм товаришам з курсу походи по місту, якого більшість з нас не знала. Я ще раніше завважила, що не байдужа цьому старшому за мене кремезному парубку з високим чолом і твердим поглядом, який відразу ставав м’яким і ніжним, коли я раптом ловила його на собі.