Юрко Вовк - Доки смерть не розлучить нас

Я галантно поцілував цю напарфумлену рукавичку і враз усвідомив, що близькість Ельжбети не викликає у мене ніяких почуттів.

Міколас, ввічливо вклонившись, мовчки відійшов.

– Так, – приязно відповів я. – Спочатку додому, потім до Львова, здавати вступні іспити в політехнічний інститут.

Ельжбета опустила погляд, але за мить знову звела його на мене, гордо скинувши голову.

– Скажи, Владзю, ти ще кохаєш мене?

Як і тоді, під час нашого першого знайомства в аудиторії, слова самі злетіли з моїх вуст – наче мимо моєї волі:

– Я, як і раніше, зачарований тобою, Ельжбето. І навіть більше… Але в душі щось мені підказує, що це вже не кохання…

Легка тінь чи то жалю, чи гніву промайнула на обличчі красуні.

– Дякую за відвертість, – посміхнулась вона холодною посмішкою. – Хай щастить у житті, Владзю… Володьку.

– І тобі, Ельжбето…

Як же бентежать душу краєвиди і запахи рідної землі після довгої розлуки! Яким милим серцю видається родинне гніздо, що в нього ти, наче той бусол, повертаєшся з далекого краю в очікуванні спокою і любові, котрими, здається, наповнене все у цій найкращій на світі місцині, де народився і виріс. І відчуття, які охоплюють тебе, коли потрапляєш в її материнські обійми, певно, є одними з найвищих проявів людського щастя.

Цілий тиждень я насолоджувався спілкуванням з рідними і красою природи, в яку так гармонійно вмальовувався наш хутір Капітулка. Я розмовляв з предковічними дубами, притуляючись до ребристої кори їх потужних стовбурів по-чоловічому, спиною, і просячи у них, як віками просили мої пращури: «Дубе, дубе, дай мені сили». Гладив руками стебла посіяних батьком пшениці і жита, які вже ось-ось мали заколоситись. Залазив у найпотаємніші хащі Капітульського лісу, де наливались життєдайними соками грибниці, про які знали лише я та мої близькі. Ходив до недалекої Турії, щоби помилуватись, як викидаються з її поверхні великі круглі карасі, виблискуючи на сонці золотою лускою, та послухати водяні перемовини джерел. І все це насичувало мене такою енергією, що, здавалось, я готовий був злетіти в небо разом із буслами, які звили гніздо у нас на стайні. А ще любов’ю, якою я щодня обдаровував своїх рідних і яку вихлюпував вечорами у грі на скрипці.

На сьомий день після приїзду з Вільно я поїхав з батьком до Володимира. Найперше зайшов до Микитюків і застав вдома самого Тараса. Після обіймів і найголовніших запитань-відповідей Тарас повів мене до себе в кімнату і щільно зачинив двері.

– Володьку, – враз споважнівши, мовив Тарас, – я вже другий рік перебуваю в лавах ОУН. Зараз настає час долучати до нашої боротьби якомога більше молодих патріотів. Ти готовий?

Я раптом подумав про те, що мій приятель став уже зовсім дорослим. Ми стали дорослими.

– Готовий, – не вагаючись, відповів я. – Тільки давай все по черзі…

Зрештою я залишився ночувати в Микитюків, і ми з Тарасом проговорили до пізньої ночі. Після довгої розповіді Тараса про завдання Організації Українських Націоналістів та її осередків я засипав приятеля запитаннями. Він був переконаний, що розпочата Гітлером війна невідворотня і для наших теренів і що попри всі жахіття, які вона принесе з собою, ця війна дає шанси у виборюванні української незалежності. Найперше – у знешкодженні большевизму у Великій Україні.

– На сході достатньо патріотів, аби підхопити прапор ОУН і об’єднати українців ідеєю боротьби за незалежність. Власне, вона жива там з часів УНР і гайдамаччини Холодного Яру. Та головну роботу нині, базу для майбутньої військової потуги ОУН, ми повинні робити тут, на заході. І у нас не так вже й багато часу.

– Згоден, – кивнув я, відзначаючи подумки, наскільки переконливо звучать з вуст мого приятеля слова про перспективи нашої боротьби. – Мені ще багато чому треба навчитись, зокрема і в тебе, друже. Проте і наше навчання у Львові теж потрібно продовжувати.

– Чим більше в наших лавах буде освіченої молоді, тим краще, – втомлено посміхнувся Тарас. – Тож дай нам, Боже, вивчитись і на адвокатів, і на архітекторів та інженерів…

Львів захопив мене насамперед багатством і красою архітектурного різноманіття. Натомість самі львів’яни видались мені спочатку надто вже спокійними, навіть якимись пригніченими своїми повсякденними турботами. Та це було лише перше враження. Потім воно докорінно змінилось, як змінився і сам Львів у вирі подій, які розгортались із калейдоскопічною змінністю.

1939 року я вступив на факультет архітектури Львівського політехнічного інституту ще за польської освітньої системи, а навчатися став уже за совєтської. Точніше, за совєтсько-польської, оскільки викладачами значної частини фахових дисциплін і надалі залишались польські професори.