Юрко Вовк - Доки смерть не розлучить нас

На початку травня, коли Оксана у відчаї вже збиралась записуватись до колгоспу, до неї приїхала мати. Сказала, що протягом усієї зими в неї було передчуття, що з сім’єю доньки сталось щось погане, та з лікарні, де вона працювала, не відпускали.

– Збирайтесь, – наказала, наплакавшись та нажурившись, Уляна, – поїдемо у Звенигородку. Тепер там буде ваш дім.

– Бабусю, – якось не по-дитячому вимогливо запитала раптом Марійка, – а та Звенигородка теж Україна?

– І Красиве, і Звенигородка, і ще багато-багато міст і сіл – то все наша Україна, дитинко.

– Бо я хочу лише в Україні жити, – рішуче мовила мала, і на її виснаженому личку Оксана побачила Іванову непоступливість. – І боронити її від тих, хто морить людей голодом.

Оксана з матір’ю стривожено переглянулись, та за мить змовницьки усміхнулись одна до одної.

Уляна міцно пригорнула до себе онуку і стиха мовила:

– Дасть Бог, ти будеш жити в тій Україні, в якій всі люди стануть заможними і щасливими.

Квітневий ранок був по-літньому сонячним і теплим. Вийшовши з підворітні двоповерхового будинку на вулиці Костюшка, я окинув поглядом безхмарне небо і задоволено посміхнувся. Погода чудова, тож заздалегідь обумовлений з Ельжбетою відпочинок у міському парку таки відбудеться. Бо моя примхлива на негоду панянка попередила, що в дощ вона з дому ні ногою.

З того часу, як мене без іспитів (директор гімназії дотримав свого слова) прийняли у вільненський ліцей з архітектурним ухилом, я квартирував у цьому будинку в пані Крістіни з однокурсником Міколасом Салосом. За комірне платила гімназія, тобто держава. Щоправда, лише за тих ліцеїстів, котрі приїхали з інших кресів Жечі Посполитої і навчались на відмінно. Тож майже весь свій час я присвячував науці, котра, як і в гімназії, давалась мені легко.

Із сусідом по квартирі мені теж пощастило. Литовець з-під Каунаса, Міколас виявився щирим і товариським та, як і я, жадібним до пізнання всього нового в науці і світі. До того ж цей литовець був, так би мовити, не зовсім литовцем. Точніше, зовсім не литовцем, бо його прадіди по батькові і по матері переселились до Литви з-під Берестечка. Міколас знав історію своєї родини, українську мову і розповідав мені, що його предки по батьківській лінії були православними священиками. Вже другого вечора нашого співмешкання ми з Міколасом навипередки декламували уривки з віршів і поем Тараса Шевченка та Лесі Українки. А ще за деякий час вже разом співали «Ще не вмерла Україна…»

У ліцеї я по-справжньому закохався. Це сталося першого ж дня навчання і було достеменно так, як у романах.

Перед першим заняттям була така метушня, що я толком нікого з однокурсників не розгледів. Коли викладач польської мови розсадив нас у великій аудиторії і вийшов, аби запросити до вступного слова куратора курсу, я, сидячи у другому ряді навпроти кафедри, раптом угледів перед собою довге золотисте волосся, що відразу нагадало мені сніп пшениці з батьківського поля.

Слова, які злетіли в ту ж мить з моїх вуст, народились якось мимоволі:

– У пані таке гарне волосся, що аж хочеться до нього доторкнутись…

Дівчина повернулась до мене, і здивований погляд великих сірих очей проник мені в саму душу. Я хотів відвести від них свій погляд – і не зміг.

– У власниці гарного волосся є ім’я, – усміхнено мовила красуня, теж не відводячи погляду. – Мене звати Ельжбета.

– Ельжбета, – ніби зачарований, повторив я, – Ельжбеточка…

Очі дівчини розкрились іще ширше, і в них промайнув вираз чи то надмірного здивування, чи то безмежного захоплення.

– Боюся, що не зможу так лагідно відразу назвати і пана на ймення. Отже…

В сірих очах з’явились іскорки іронічного сміху.

– Володимир, – чомусь назвався я своїм українським ім’ям. – Просто Володько.

Ельжбета хотіла ще щось сказати, та в цю мить до аудиторії зайшов куратор у супроводі викладача польської мови.

Закоханість окрилює, додає душевної снаги, але буває, що й відбирає розум. Бажання підпорядкуватись коханій людині не одного закоханого примушувало робити безглузді вчинки, зводило на манівці долі, а то й підштовхувало до злочинів. Особливо коли один з пари керувався в цьому почутті лише покликом серця, а інший ще й розумом, котрий, як відомо, завжди і в усьому шукає вигоди для його власника. Гармонія у почуттях закоханих виникає лише тоді, коли один і другий знаходять саме ту, свою, половинку. Комусь щастить знайти її відразу, а комусь не таланить все життя.