– Є ще такі? – вимагав відповіді тато, забравши в мене малюнок.
– Ну, це було просто задля сміху… – пробелькотіла я.
У коридорі в піжамі стояв Йонас.
– Будь ласка, татку, не сердься.
– І ти туди ж?! – крикнув тато.
– Ой, Йонасе… – сказала мама.
– Він у цьому участі не брав! Я це намалювала сама. А йому показала, бо подумала, що це смішно.
– Ще комусь показувала? – спитав тато.
– Ні. Я тільки сьогодні ввечері це намалювала, – відказала я.
– Ліно, – сказала мама, – це не жарти. Якби хтось із радянських побачив цей малюнок, тебе могли б заарештувати!
– Та як би вони це побачили? Я ж його викинула.
– А що, коли б хтось, як я, знайшов це в кошику? Вітром це могло б принести до ніг Сталіна, – сказав тато. – Ти намалювала, як твій батько і його друзі глузують із керівника Радянського Союзу! Ти ще такі маєш?
– Ні, тільки один оцей.
Тато порвав мій малюнок і кинув у камін.
Андрюс далі дивився на мене.
– Ти цього хочеш? – урешті спитав він. – Щоб Совєти рознесло?
Я озирнулася до нього.
– Я просто додому хочу. І тата бачити хочу.
Він кивнув.
Настав вечір – лишалося тільки дві групи. Більшість енкаведистів поїхали геть потягом. Залишилося п’ятеро озброєних офіцерів із двома вантажівками. Литовців приблизно сімдесят п’ять, радянських п’ятеро, а ніхто не наважувався й поворухнутися. Напевне, більшість із нас були слабкі й утомлені. Трава була довгоочікуваним ліжком, розкішшю. Я примічала орієнтири й важливі деталі, щоб намалювати для тата.
Енкаведисти розвели вогонь і зварили вечерю, а ми сиділи й дивилися. У них були американські консерви, хліб і кава. Після вечері вони пили горілку, курили й говорили дедалі гучніше.
– Що вони кажуть? – спитала я в мами.
– Розмовляють про свій дім, про свої рідні краї. Розповідають про друзів і родичів, – сказала вона.
Я не повірила. Я вслухалася в російські слова. Тональність і регіт були не такі, які могли б пов’язуватися з розмовою про родину. Она знову почала. Стала раз у раз наспівно повторювати: «Ні, ні, ні, ні…» Один з енкаведистів підвівся і щось гаркнув, махнувши рукою в наш бік.
– Краще я спробую заспокоїти її, – сказала мама і встала, – поки вони не розсердилися.
Йонас уже спав. Я накрила його своїм блакитним плащем і відкинула йому волосся з очей. Лисий хропів. Сивий пан накручував годинник. Андрюс сидів скраю, підтягнувши коліно під підборіддя, і дивився на охоронців.
Він мав потужний профіль, кутасту лінію щелепи. Скуйовджене волосся падало збоку на його лице. До такого волосся б мʼякого олівця. Він помітив мій погляд. Я швидко відвернулася.
– Агов, – пошепки сказав він мені.
Я подивилася: щось покотилося по траві й налетіло на мою ногу. Це був той іскристий камінець, який він знайшов тоді, коли виходив з вагона.
– Коштовність вагонної принцеси! – з усмішкою прошепотіла я.
Він кивнув і засміявся.
Я підняла камінець і зібралася перекотити його назад.
– Ні, це тобі, – сказав Андрюс.
Ми прокинулися на світанні. За кілька годин приїхала підвода, обрала другу групу і повезла геть. Тоді охоронці повантажили нас у кузови тих двох вантажівок і повезли ущелиною між пагорбами, де починалася дорога. Усі мовчали. Ми були занадто налякані, щоб обговорювати, куди нас можуть везти.
У машині я зрозуміла, що будь-які спроби втекти тут сміхотворні. На кілометри й кілометри навколо нічого не було. Ані людини ми в дорозі не побачили, ніщо повз не проїжджало. Я подумала про чоловіка з моїм носовичком, сподіваючись, що він його передав і що моє послання рухається до тата. Минуло дві години – і ми побачили якісь халупи тут і там понад шляхом. Ми в’їхали в щось ніби населену місцевість, і машина зупинилася перед дерев’яною будівлею. Охоронці повистрибували з криком «Давай, давай!» та іншими наказами.
– Вони кажуть, щоб ми залишили речі в машині, – сказала мама, стискаючи пальто під пахвою.
– Я б хотіла знати, куди ми йдемо, перш ніж висідати, – твердо мовила пані Арвідене.
Мама поговорила з охоронцями. Розвернулася й усміхнулася:
– Це лазня.
Ми повистрибували з машини. Мама склала пальто у валізу. Охоронці розділили групу на чоловіків і жінок.
– Несіть мене, хлопці, – сказав лисий до Андрюса і Йонаса. – Доведеться вам мене мити.
Йонас так і закляк на місці, Андрюсові, вочевидь, було гидко. Я посміхнулася, що роздратувало Андрюса ще дужче. Спочатку мали йти чоловіки. Охоронці зібрали їх на ґанку і стали щось кричати їм в обличчя, штовхати їх. Йонас озирнувся до мами: що вони хочуть?
Читать дальше