Рута Шепетис - Поміж сірих сутінків

Люди намагалися спілкуватися з іншими групками, шукаючи рідних і друзів. Чоловік, який накручував годинник, підійшов до мене.

– Чи можу я позичити твій носовичок? – спитав він.

Я кивнула і швидко дала йому хусточку, згорнуту так, щоб приховати напис.

– Дякую, – сказав він, промокнувши ніс. Він розвернувся і пішов серед натовпу людей. Я побачила: він тиснув руку чоловікові, якого, вочевидь, упізнав – і передав йому носовичок, вклавши в долоню. Той промокнув носовичком лоба й поклав у кишеню. «Передайте далі», – подумала я, уявляючи, як хусточка переходитиме з рук в руки, доки дійде до тата.

– Елено, дивіться, – сказала пані Рімене. – Підводи.

Мама встала і глянула понад групами людей.

– Там з енкаведистами ще хтось. Вони ходять серед людей.

Андрюс зачесав своє хвилясте волосся пальцями. Він весь час роззирався, стежив за охоронцями, але не підводив голови. Певне, нервувався. Обличчя в нього зажило, але було жовтувате – синці ще не повністю зійшли. Чи впізнають вони його? А раптом витягнуть з юрби й уб’ють просто в нас на очах? Я перебралася ближче, намагаючись сховати його. Але Андрюс був вищий і ширший у плечах. Я бачила гострі леза багнетів і відчувала, як шлунок смикається від страху.

Она голосно заридала.

– Ану тихше, – звелів лисий. – Ти до нас увагу привертаєш.

– Не плач, будь ласка, – казав Андрюс, швидко поглядаючи то на Ону, то на охоронців.

Групу з переднього вагона загнали на дві підводи. Повезли. Я дивилася, як енкаведисти переходять від групи до групи. Вигляд ці люди мали дивний – то були точно і не литовці, і не росіяни. Шкіра в них була темніша, волосся чорне, і загалом виглядали вони скуйовдженими, наче дикими. Зупинилися біля ближчої групи і заговорили з енкаведистами.

– Елено, що вони кажуть? – спитала пані Рімене.

Мама не відповіла.

– Елено!

– Вони… – вона замовкла.

– Що? – нетерпеливилася пані Рімене.

– Вони нас продають, – прошепотіла вона.

Я дивилася, як ці люди ходять між групками, оглядають товар. Вони казали людям устати, покрутитися, показати руки.

– Мамо, навіщо нас продають? – спитав Йонас. – Куди ми підемо?

– Елено, – попросила пані Арвідене, – ви маєте сказати, що Андрюс – дурник. Будь ласка. Інакше в мене його заберуть. Андрюсе, опусти голову.

– Нас продають групами, – розповіла мама.

Я оглянула нашу. Здебільшого жінки й діти, двоє літніх чоловіків. Але був і Андрюс. Попри травми вигляд у нього був сильний і міцний.

– А ми хочемо, щоб нас купили? – спитав Йонас.

Ніхто не відповів.

Підійшов охоронець із тим чоловіком. Вони стали перед нашою групою. Усі опустили очі, крім мене. Я не могла втриматися. Я не зводила очей з охоронця: той видавався добре відпочилим, чистим, нагодованим. Я бачила, як мама покашлює в руку, обережно намагаючись витерти з губ помаду. Скуйовджений чоловік показав на неї і щось сказав охоронцеві. Той похитав головою й обвів групу коловим рухом. Чоловік знову показав на маму і зробив непристойний жест. Охоронець засміявся і щось забурмотів. Чоловік оглянув групу, потім показав на Андрюса.

Охоронець підійшов до Андрюса і гаркнув на нього. Андрюс не поворухнувся. Шлунок у мене повз до горла.

– Він нетямущий, дайте йому спокій, – сказала пані Арвідене. – Елено, скажіть їм.

Мама сказала одне слово російською. Охоронець схопив Андрюса за волосся й підняв йому голову. Андрюс тупо дивився просто перед собою.

Она плакала й хиталася туди-сюди. Пан Сталас стогнав і бурчав. Чоловік гидливо відмахнувся і пішов далі.

Інші групи були куплені. Їх повантажили на підводи і повезли крізь долину, де вони зникли в заглибині біля підніжжя пагорбів. Ми допили останні краплі води й баланди, сперечаючись, чи треба було, щоб нас купили.

Хтось згадав про втечу. Про це трохи погомоніли, доки біля потяга не почувся постріл, а за ним скрики. Дівчинка з лялькою заплакала.

– Елено, – попросила пані Рімене. – Спитайте когось із охорони, куди везуть людей.

Мама спробувала заговорити з охоронцем, але той не звернув на неї уваги. У той момент мені було байдуже, що відбувається. Трава пахла зеленою цибулькою, сонце наснажувало мене. Я встала і потягнулася.

Діти трохи розбрелися, але охороні, здається було байдуже. Енкаведисти ходили понад вагонами, зупиняючись лише з тим, щоб обізвати нас брудними свинями й покричати, що ми без поваги ставимося до потяга. Двигун засвистів, готуючись відʼїжджати.

– Вони зараз по інших повертатися будуть, – сказав Андрюс.