Эмма Донохью - Кімната

Ма бере мене за великі пальці і стискає їх.

— Ми наче ті люди в книжці, і він нікому не дозволить її прочитати.

Потім у нас гімнастика: ми бігаємо Доріжкою. Важко пересувати Стіл і стільці затерплими руками. Я тричі бігаю туди-назад, але ніяк не можу зігрітися. Пальці на ногах мені зовсім заніміли. Ми граємо в батут, карате, «кі-я», а тоді я пропоную зробити бобове стебло. Ма погоджується за умови, що я не вередуватиму, як знову, можливо, нічого не побачу. Я видираюся на Стіл, потім на свій стілець, а звідти на Смітницю, навіть не похитнувшись. Ухопившись за краї Даху, там, де він з’єднується з Даховим Віконцем, я так напружено вдивляюся крізь стільники в синє небо, що аж починаю моргати. Невдовзі Ма каже, що їй треба спуститися і приготувати обід.

— Тільки не городину, будь ласка. Мій пузик її не витримає.

— Але ми мусимо її доїсти, поки вона не зіпсувалася.

— Ми можемо пообідати макаронами.

— Вони вже майже закінчилися.

— Тоді рисом. А що, як?..

Тут я замовкаю, побачивши крізь стільники якийсь предмет — такий маленький, що я сприймаю його за мигтючу точку в оці, але це не точка. Це маленька рисочка. І не в оці, а в небі. За рисочкою тягнеться широка біла смуга.

— Ма...

— Що?

— Літак!

— Точно?

— Точно-преточно-преточнісінько. Ой...

Тут я падаю на Ма, потім на Килим, на нас хряпаються Смітниця та стілець. Ма скрикує ой-ой-ой і потирає зап’ясток.

— Вибач. Ну, вибач, — кажу я, а тоді цьомаю її. — Я бачив справжнісінький літак, точно-преточно, тільки зовсім крихітний.

— Це тому, що він дуже далеко, — каже Ма, усміхаючись. — Іду в заклад, якби ти побачив його зблизька, він був би здоровенний.

— А найдивніше те, що він виписував у небі букву І.

— Це називається... — Ма ляскає себе по лобі. — Забула. Це така смуга, дим з літака чи щось таке.

На обід ми з’їдаємо сім крекерів з липким сиром. Ми затримаємо дихання, щоб не чути, як він пахне.

Ма дає мені під Периною посмоктати. Жовтосяйне обличчя Бога оточене світлом, але не таким сильним, щоб можна було засмагати. Я не можу заснути. Я вдивляюся в Дахове Віконце, аж мені починають боліти очі. Однак інших літаків не видно. Я справді бачив літак, коли стояв на верхівці бобового стебла. То було не марево. Я дивився, як він летить у Зовні, — отже, Зовні, де Ма була маленькою дівчинкою, справді існує.

Ми встаємо і граємо в котячу колиску, в доміно, в підводного човна, в ляльки і в багато чого іншого, але потроху. Потім ми бавимося в мугиканку і легко відгадуємо всі пісні. Щоб зігрітися, ми знову лягаємо в Ліжко.

— Вийдімо завтра в Зовні, — кажу я.

— О, Джеку.

Я лежу на руці Ма; від двох светрів рука потовщала.

— Мені подобається, як там пахне.

Ма повертає голову і зачудовано дивиться на мене.

— Коли після дев’ятої відчиняються Двері, то в Кімнату просочується повітря — зовсім не таке, як наше.

— То ти це помітив, — каже вона.

— Я все помічаю.

— Так, воно свіжіше. Влітку воно пахне скошеною травою, бо наша кімната міститься на задньому дворі. Іноді краєм ока я помічаю гілки кущів і живоплоту.

— На чиєму задньому дворі?

— На задньому дворі Старого Ніка. Пам’ятаєш, я тобі казала, що він обладнав кімнату в своїй повітці?

Мені важко запам’ятати все, що каже Ма, бо воно видається неймовірним.

— Він єдиний, хто знає код, що відмикає двері. Цей код можна набрати на зовнішній клавіатурі.

Я непорозуміло дивлюся на Клавіатуру; навіть не знав, що десь є ще одна.

— Я теж умію набирати числа.

— Так, але не таємні, що можуть відімкнути двері, наче невидимим ключем, — каже Ма. — А коли він іде додому, то знову набирає код, уже на цій.

Ма показує на нашу Клавіатуру.

— А він іде в той будинок, де висить гамак?

— Ні! — каже Ма гучним голосом. — Старий Нік живе в іншому будинку.

— А ми можемо якось піти до нього в гості?

Вона затуляє свого рота рукою.

— Я б воліла піти в гості до твоїх бабці й дідуся.

— Ми могли б там погойдатися в гамаку.

— Там ми зможемо робити все, що захочемо, бо будемо вільні.

— Ми підемо туди, як мені буде шість?

— Одного дня неодмінно.

З обличчя Ма на моє капає щось мокре. Я здригаюся: це щось солоне.

— Зі мною все гаразд, — каже Ма, витираючи собі щоки. — Зі мною все гаразд. Я просто трохи боюся.

— Ти не можеш боятися! — мало не кричу я. — Це погана думка!

— Ну, зовсім трішечки. В нас усе гаразд, ми маємо те, що треба для життя.

Але мені стає ще страшнішіше:

— Ану ж Старий Нік не ввімкне електрику і не принесе нам більше їжі ніколи-ніколи-ніколи?