Эмма Донохью - Кімната

— Ні, гадаю, це кабан, який мотає головою так швидко, що аж стинає людям голови.

— Пхе!

Спати нам не хочеться, але в темряві робити нема чого. Ми сидимо на Ліжку і віршуємо.

— Від усіх наш Віклз таїться: дуже лоскоту боїться.

— Подружки з заднього двору люблять дивитись угору.

— Гарний вірш, — кажу я Ма. — Наші фараони грали в верхогони.

— Чудово, — каже Ма. — Наша мила Джейні плаває в басейні.

— Наш Барні живе на фермі.

— Хибна рима.

— Гаразд, — кажу я. — Наш дядечко Павло упав якось на скло.

— А знаєш, він і справді колись упав. З мотоцикла.

Я вже й забув, що маю справжнього дядечка.

— А чому він упав з мотоцикла?

— Випадково. Його відвезли «швидкою допомогою» в лікарню і вилікували.

— А його різали?

— Ні, ні, йому просто наклали на руку гіпс, щоб вона не боліла.

То лікарні й мотоцикли також справжні. Здається, голова мені лусне від усіх цих нових речей, що в них я маю повірити.

У Кімнаті зовсім темно — тільки там, де Дахове Віконце, трохи світліше. Ма каже, що в місті завжди є світло від вуличних ліхтарів і лампочок на будинках.

— А де це місто?

— Просто он там, — каже вона, показуючи на Ліжкову Стіну.

— Я виглядав у Дахове Віконце, але ніякого міста там не побачив.

— Ага, і через це ти на мене гніваєшся.

— Я на тебе не гніваюся.

Вона цьомає мене у відповідь.

— Дахове Віконце дивиться простісінько в небо. А більшість речей, що про них я тобі розповіла, — на землі; і щоб їх побачити, треба мати стінне вікно.

— Тоді попросімо принести нам як недільний подарунок стінне вікно.

По обличчю Ма перебігає смішок.

Я вже й забув, що Старий Нік більше не прийде. Може, мій льодяник — це його прощальний недільний подарунок.

Я думаю, що от-от заплачу, а натомість широко позіхаю.

— На добраніч, Кімнато, — промовляю я.

— Що, вже час спати? Гаразд. На добраніч, — озивається Ма.

— На добраніч, Лампо і Повітряна Кулько. — Я чекаю, що скаже Ма, але вона мовчить. — На добраніч, Джипе і Дистанційко. На добраніч, Килиме і Ковдро. І вам, жуки, на добраніч, не кусайтеся.

Мене будить безперервний шум. Ма не в Ліжку. У Кімнаті трохи ясно, хоч повітря й досі крижане. Я дивлюся вниз і бачу Ма, що сидить на Підлозі і безперестанку стукає по ній рукою — пам-пам-пам.

— Що тобі зробила Підлога?

Ма перестає стукати і зводить дух.

— Мені треба у щось стукати, — каже вона, — але я не хочу нічого розбивати.

— Чому?

— Насправді я б залюбки щось розбила. Я залюбки розтрощила б усе.

Мені це не подобається.

— Що на сніданок?

Ма дивиться на мене, потім устає, підходить до Шафки й дістає один бублик. Гадаю, це останній.

Вона відламує собі чвертку і каже, що не дуже голодна.

Коли ми видихаємо, з рота йде пара.

— Це тому, що сьогодні холодніше, ніж учора, — мовить Ма.

— А ти казала, що холодніше вже не буде.

— Пробач, я помилилася.

Я доїдаю бублика.

— То я й досі маю справжніх Бабцю, Дідуся і дядечка Павла?

— Ага, — відповідає Ма, злегка всміхаючись.

— А вони що, на Небесах?

— Ні, ні. — Ма кривить рота. — Не думаю, що вони вже там. Павло лише на три роки старший за мене, йому тепер... м-м-м-м... має бути двадцять дев’ять років.

— Насправді вони всі тут, — шепочу я. — Ховаються.

Ма роззирається довкола:

— Де?

— Під Ліжком.

— О, туди вони просто не залізуть. Їх троє, і всі дуже великі.

— Як бегемоти?

— Не такі великі.

— Може, вони... в Шафі?

— З моїми сукнями?

— Ага. І коли ми чуємо гуркіт, це означає, що вони скидають вішаки.

Обличчя Ма стає смутним.

— Я просто пожартував, — кажу я.

Ма киває.

— А вони можуть коли-небудь прийти сюди?

— Як би мені цього хотілося, — відповідає вона. — Я молюся про це щоночі.

— Ніколи не чув.

— Я роблю це подумки, — каже Ма.

Не знав, що вона молиться подумки, щоб я не чув.

— І вони теж цього хочуть, — каже вона, — одначе не знають, де я.

— Ти в Кімнаті разом зі мною.

— Але вони не знають, де вона, а про тебе й гадки не мають.

Це дивно.

— Вони можуть глянути в Дорину мапу. Коли вони прийдуть, я несподівано вискочу, щоб їх здивувати.

Ма нібито сміється і не сміється.

— Нашої кімнати немає на жодній мапі.

— Ми можемо повідомити їх телефоном, Боб-будівельник має його.

— Але ж ми його не маємо.

— Ми можемо попросити як недільний подарунок, — натякаю я. — Якщо, звісно, Старий Нік уже не гнівається на нас.

— Джеку, він ніколи не принесе нам ні телефона, ні вікна.