Эмма Донохью - Кімната

— Не треба, я весь у фарбі.

Вона сміється, розв’язує мого фартуха, кидає його на стіл і міцно притискає мене до себе. Я намагаюся не торкатись її липкими руками й ногами.

— Я б тебе не впізнала, — каже вона, дивлячись на мою голову.

— Чому?

— Бо ти підстригся.

— Дивись, Бабця зробила з мого волосся браслет, одначе він весь час за щось чіпляється.

— Можна глянути?

— Звісно.

Коли я знімаю браслет, на нього потрапляє фарба. Ма надіває його на свою руку. Щось у Ма змінилося, от тільки ніяк не збагну що.

— Вибач, що зачервонив твою руку.

— Це можна легко змити, — каже, заходячи, Бабця.

— Ти не казала йому, що я приїду? — питає Ма, цьомаючи її.

— Я подумала, що ліпше не казати. Ану ж зірвалося б щось?

— Нічого не зірвалося.

— Рада це чути.

Бабця витирає очі й починає відмивати фарбу.

— Джек спав на надувному матраці в нашій кімнаті, але я можу постелити тобі на дивані...

— Нам уже час іти.

Бабця на мить завмирає.

— Ви ж повечеряєте з нами?

— Звичайно, — відповідає Ма.

Нерідусь приготував свинячі реберця з ризото, але я не люблю кісток, тому з’їдаю весь рис і підбираю виделкою соус. Нерідусь краде в мене реберце.

— Шахраю, не кради!

Він стогне:

— О ні!

Бабця показує мені грубу книгу з фотографіями якихось дітей. Вона каже, що це Ма та Павло, тільки маленькі. Я вдаю, що вірю, аж поки помічаю знімок дівчинки на тому самому пляжі, куди возили мене Бабця з Нерідусем. Обличчя в дівчинки точнісінько таке ж, як у Ма. Я показую їй знімок.

— Так, це я, — каже вона, перегортаючи сторінку.

А ось знімок Павла, де він махає рукою з вікна велетенського банана, хоч насправді це статуя, і ще один, де Ма й Павло їдять морозиво в ріжку. Поруч стоїть Дідусь, але вигляд у нього зовсім інший, і Бабця теж інша: на фотографії в неї темне волосся.

— А де фотографія з гамаком?

— Ми весь час гойдалися на ньому, тому, мабуть, нікому не спало на думку сфотографувати нас, — пояснює Ма.

— Це жахливо, що в тебе немає жодної, — каже раптом Бабця.

— Жодної чого? — питає Ма.

— Жодної фотографії Джека, коли він був немовлям і коли почав ходити, — відповідає Бабця. — Щоб запам’ятати його таким.

Обличчя Ма робиться спантеличеним:

— Я пам’ятаю кожен той день.

Вона глянула на свій годинник, а я й не знав, що в неї є годинник. У нього гострі стрілки.

— Коли тобі треба повернутися в клініку? — питає Нерідусь. Ма хитає головою:

— Мене сьогодні виписали.

Вона виймає щось із кишені й махає. Це ключ на кільці.

— Уявляєш, Джеку, тепер ми з тобою маємо власну квартиру. Бабця називає Ма на її друге ім’я.

— Гадаєш, це добра ідея?

— Це моя ідея. Все гаразд, Мамуню. Мене день і ніч оточуватимуть порадники.

— Але ж ти ніколи раніше не жила за межами рідної домівки. Ма зачудовано дивиться на Бабцю, і Нерідусь теж. Раптом він заливається гучним сміхом.

— Це не смішно, — каже Бабця, штовхаючи його в груди. — Вона знає, що я мала на думці.

Ма тягне мене нагору зібрати мої речі.

— Заплющ очі, — кажу я їй, — маю для тебе сюрпризи.

Я веду її в спальню.

— Три, два, один! — лічу я, а за хвильку додаю: — Це Килим та інші наші речі, їх віддала поліція.

— Так, бачу, — відповідає Ма.

— Глянь, ось мій Джип і Дистанційка...

— Облишмо цей мотлох, — каже вона. — Візьми тільки те, що тобі справді треба, і поклади це в свою нову сумку з Дорою.

— Але мені треба все.

Ма зітхає:

— Нехай буде з гречки мак.

Як це з гречки може бути мак?

— Усі речі привезли в цих коробках.

— Я ж сказала, добре.

Нерідусь складає всі наші речі в задню частину білої машини.

— Мені варто поновити права, — каже Ма, коли Бабця виїжджає на дорогу.

— Ти, певно, втратила навички керування.

— О, я втратила всі свої навички, — відповідає Ма.

Я питаю:

— Чому?

— Я наче той Бляшаний Лісоруб, — мовить Ма через плече, піднімає лікоть і йойкає з болю. — Гей, Джеку, хочеш — купимо собі машину?

— Еге ж, а ще ліпше гелікоптер. Супер-пупер гелікоптер-поїзд-автомобіль-субмарину.

— Ну й апетити в тебе!

Ми їдемо в машині цілу вічність.

— Чому так довго? — питаю я.

— Бо це аж на іншому кінці міста, — відповідає Бабця. — Навіть в іншому штаті.

— Мамуню...

Небо помалу темніє.

Бабця зупиняється там, де каже їй Ма. Я бачу велику вивіску «КОМПЛЕКС НЕЗАЛЕЖНОГО ЖИТЛА». Бабця допомагає віднести всі наші сумки й коробки в будівлю з бурої цегли, лише сумку з Дорою я везу на коліщатках сам. Ми заходимо у великі двері; коло них стоїть і всміхається нам чоловік, що зветься швейцаром.