Эмма Донохью - Кімната

У машині вона навіть не дивиться на мене в дзеркало. Я питаю:

— Чому ти кинула мого м’яча?

— Бо спрацювала сигналізація, — відповідає Бабця. — Я ж за нього не заплатила.

— Ти хотіла пограбувати крамницю?

— Ні, Джеку, я бігала по всій будівлі, мов навіжена, шукаючи тебе! — репетує вона, а тоді додає спокійнішим голосом: — Будь-що могло статися.

— Наприклад, землетрус?

Бабця зачудовано дивиться на мене в маленьке дзеркальце.

— Тебе міг викрасти незнайомець, ось про що я кажу, Джеку. Незнайомець — це людина, що мені не друг, але ж ті жінки були моїми друзями!

— Чому?

— Бо той незнайомець міг захотіти мати свого власного хлопчика, зрозуміло?

Проте мені нічого не зрозуміло.

— Або навіть ударити тебе.

— Ти маєш на увазі його? — питаю я і подумки докидаю: «Старого Ніка?»

Однак вимовити те ім’я я не годен.

— Ні, він уже не вибереться з в’язниці, але це міг би зробити хтось схожий на нього, — відповідає Бабця.

А я й не знав, що у світі є хтось схожий на нього.

— Ти можеш повернутися і забрати мого м’яча? — питаю я. Бабця заводить мотор і так швидко виїжджає зі стоянки, що в машини аж вищать колеса.

Поки ми їдемо, я серджуся дедалі дужче.

Повернувшись додому, я складаю в сумку з Дорою всі свої речі, крім черевиків: вони в неї не влазять, тож я викидаю їх у смітницю. Потім я скручую Килим і тягну його за собою по сходах униз.

Бабця заглядає в залу:

— Ти помив руки?

— Я повертаюся в Клініку! — кричу я їй. — І ти не можеш мене зупинити, бо ти, ти незнайомка!

— Джеку, — каже вона, — поклади цей смердючий килим на місце.

— Сама ти смердюча! — реву я.

Бабця хапається за серце.

— Лео! — гукає вона через плече. — Клянуся, з мене досить... Нерідусь піднімається сходами й бере мене на руки.

Я кидаю Килим. Нерідусь ногою відштовхує з дороги мою сумку з Дорою. Він несе мене, а я кричу і б’ю його, бо це дозволено, це особливий випадок, я можу навіть убити його, я вбиваю і вбиваю його...

— Лео, — плаче внизу Бабця. — Лео...

Фі-фай-фо-фам , він зараз розірве мене на шматочки, заверне в Килим і закопає, а тоді черва у черево вповзе і все , мов грушу, там згризе...

Нерідусь кидає мене на надувний матрац, але мені зовсім не боляче.

Він сідає на край матраца, і по ньому пробігає хвиля. Я все ще плачу, мене трясе, а на простирадло капають соплі.

Нарешті я заспокоююся, дістаю з-під матраца Зубчика, кладу його в рот і завзято смокчу. Але він уже не має ніякого смаку.

Рука Нерідуся зовсім поруч, на його пальцях — волосся.

Нерідусеві очі ловлять мій погляд.

— Що було, то загуло?

Я посуваю Зубчика до ясен.

— Що?

— Хочеш з’їсти на дивані пиріг і подивитися на гру в телевізорі?

— Хочу, — відповідаю я.

Я збираю гілки, що впали з дерев, навіть важелезні. Відтак ми з Бабцею обв’язуємо ті гілки мотузкою, щоб їх забрало місто.

— А як це — місто?..

— Я хотіла сказати — хлопці з міста, тобто ті, чия це робота.

Коли я виросту, то працюватиму велетнем, але не тим, що їсть дітей, а тим, що їх ловить, коли вони падають у море, і повертає на берег.

Я кричу:

— Кульбабова тривога!

Бабця просапує кульбабки, щоб вони не заважали рости траві, бо на все бракує місця.

Потомившись, ми сідаємо в гамак, навіть Бабця.

— Раніше я сиділа в гамаку з твоєю Ма, коли вона була маленька, — каже Бабця.

— А ти дозволяла їй моню?

— Що?

— Смоктати моню з твоїх грудей?

Бабця хитає головою:

— Вона смоктала молоко з пляшечки і завжди намагалася відірвати від неї мої пальці.

— А де ж її рідна мама?

— То ти про неї знаєш? Гадки не маю, на жаль.

— Вона народила іншу дитину?

Бабця мовчить, а потім каже:

— Хотілося б, щоб так було.

Я малюю собі за тим столом, начепивши старий Бабчин фартух з крокодилом і написом «Я з’їв кро з оболоні». Виводжу не звичайні картинки, а лише плями, смуги та спіралі. Я використовую всі барви, навіть змішую їх у маленьких калюжках на папері. Мені подобається малювати павутину, а тоді складати аркуш удвоє, як показувала мені Бабця. Розгорнувши його, можна побачити метелика.

У вікні я помічаю Ма.

Я розливаю червону фарбу і силкуюся витерти її, але вона на моїй нозі й на підлозі. Обличчя Ма більше не видно. Я біжу до вікна, проте Ма вже зникла. Може, мені це просто примарилося? Я забруднив червоною фарбою вікно, мийницю і стіл.

— Бабцю! — кличу я. — Бабцю!

Зненацька Ма з’являється позаду мене.

Я підбігаю до неї, вона хоче мене обійняти, але я кажу: