Галина Вдовиченко - Ось відкрита долоня [збірник]

– Тату… – шепоче малий. – Чого ти крутишся?

– Намагаюся заснути.

– А я вже знайшов зручну позу, – каже малий. – І знаєш що? У Миколки теж скоро буде брат, хоча тьотя Оля каже, що сестра.

Тато щось бурмоче сонним голосом. Через кілька секунд чути глибоке посапування. Заснув.

Малий підтягує до себе іграшкове кошенятко з крупою в лапках – нею так приємно перебирати – і заплющує очі. «Цікаво, – думає він, западаючи в солодку нерухомість… – як брат називатиме себе в автоперегонах… Який з нього буде гонщик… І коли з ним нарешті можна буде грати в машинки?.. Через місяць? Через півроку?»

За вікном щось з шипінням вибухає, малий схоплюється, сідає в ліжку, не встигнувши гукнути тата, бо в небі розквітає салют. На чорному оксамиті ночі спалахують квіти, палахкотять мерехтливі блискітки, рухливі хробачки прошивають темряву. Шиплять і потріскують. Тоді – новий вибух, за ним – дрібні постріли, шипіння й потріскування.

– Тату… – шепоче малий.

Але батька – хоч з гармати гати – ніщо не розбудить. У небі виростає гігантська пальма, вона викидає листя навсібіч, з неї випинається ще одна пальма. Мало не зачепившись за верхній ярус тропічного дерева, над вогняною кроною пролітає здивована Панда Кунг-фу. Малий знає цей мультфільм, він дивиться в усі очі: не може бути! У згаслому небі знову вибухає, але тепер дрібними вогнями, вони мерехтять, як сніг на сонці. Герда скаче, обхопивши шию північного оленя, назустріч крижаним спалахам, усе ближче до палацу Снігової королеви. Через кватирку в кімнату вривається прохолодний повів вітру – із ледь чутним протяглим звуком. Він увиразнюється в шурхотіння крил, у ґелґотіння гусей. Білих-білих, як хмарки. І пливе-пливе зоряною річкою Івасик-Телесик у золотому човнику зі срібним весельцем.

Увечері вигулювала пса. Той ганяв взад-вперед із патиком у зубах, кумедно закидаючи задні лапи. Вела його поглядом, гукала навздогін, щоб не забіг – молоде-нерозумне – куди очі, не заблукав у ранній темряві. Складений удвоє повідок похитувався в руці в такт крокам. У вечірньому небі над містом сяяло спокоєм зоряне напилення Чумацького Шляху. Задивилася вгору, задерши голову, навіть зупинилася, забувши про собаку. Тоді роззирнулася, знайшла очима рухливу тінь й намацала в кишені айфон. Цілковито спонтанний відрух, жодних намірів заходити в Інтернет не мала, проте відкрила пошукову систему й набрала ім’я та прізвище.

Відразу й висвітилася сторінка в соцмережі. Рік народження той самий, поєднання імені й доволі рідкісного прізвища. Це він. Його сторінка.

Пес із розбігу тицьнувся в коліна, боляче, мало не збив її з ніг. Хотів бавитися, вимагав уваги господині. Вона сховала айфон, підняла з землі гілку й, щосили розмахнувшися, закинула подалі в траву. Пес зірвався з місця, розчинившись у темряві, за кілька секунд уже стрибав навколо, натомість гілки не віддавав, ухилявся, запрошував до гри.

Удома біля ноутбука першої миті їй видалося, що вона помилилася. Це був не він. Не його фотографія.

Не він, але й він водночас. Вона не впізнала б його при випадковій зустрічі, у натовпі, ще й здалеку. Пройшла б повз нього, ковзнувши поглядом, і серце мовчало б.

Із вітальні гукнув чоловік, він знову шукав пульт від телевізора. Без неї не знайде. Закрила кришку ноутбука, пішла на допомогу. Повернувшися, знову опинилася на тій сторінці в соцмережі, повільно прогортала всі фото, їх було небагато. Чотирнадцять. На деяких знімках проступали риси, яких вона ніколи й не забувала, ховала цю пам’ять глибоко-глибоко, у найвіддаленіший куточок свого я.

Горло стиснуло, запекло під повіками. Цей сивий черевань із втомленими очима не міг бути її першим коханням, він майже нічого не мав спільного з тим хлопцем, без якого вона не могла жити в шістнадцять років. Згодом вони ще чотири роки розходилися й сходилися, аж поки несподівано й безглуздо остаточно розійшлися. Обом було по двадцять. Жодного разу відтоді не бачилися, вона нічого не знала про нього, він наче у воду канув. Ні з ким не підтримував стосунків, ніхто зі спільних знайомих нічого про нього не чув. Вона колись шукала його в Інтернеті, був такий спонтанний порив. Зараз кого завгодно там можна знайти, була б про людину бодай якась згадка в Мережі. Даремні пошуки, про нього не було нічого. А нині без жодного поштовху, без причини, без попередньої думки – раз, і знайшла.

Це його губи, його ніс, його чоло. Погляд інший, але це він.