Галина Вдовиченко - Ось відкрита долоня [збірник]

– Вітаю! – усміхається. – Скільки всього треба для немовляти, га? Зараз дитина – надто дороге задоволення. А з другого боку – і хороший привід підзаробити, ні? Була б молодшою – сама б народила, замість на роботу ходити! – друге підборіддя трясеться. – Дивися, малюче, тепер батьки любитимуть меншого, а тебе змусять за ним дивитися, як мене за сестрою свого часу. А воно лежатиме попісяне, покакане… Плакатиме «е-е-е!», «е-е-е!» – ось побачиш!

Двері ліфта розсуваються.

– Стара відьма! – виголошує малий, виходячи з ліфта.

Сусідка ахає, двері зачиняються.

– Ти що здурів? – тато ледве тримає покупки, вони ось-ось повипадають йому з рук. – Що ти собі дозволяєш, малюче?

– Я захищаюся! Сам казав: захищайся.

– Ану витягни мені з кишені ключі! – наказує тато. – Бігом.

Більше до інциденту в ліфті вони не повертаються. Ставлять варити бульйон, витягують з морозилки вареники, залишають там машинку, і малий тричі дістає її й тричі повертає назад. Вона змінює колір від холоду!

– Це мій вареник, я його ліпив, – каже малий, підхоплюючи виделкою маленький, неправильної форми трикутник. – Із мамою ліпив.

– Угу, – каже тато, прожувавши, – чоловік має вміти готувати їжу. Я вперше в житті знаєш що готував? Бульйон з курки! Мама тоді захворіла, готувати не було кому. Я зварив курку на сильному вогні, бульйон був каламутний, наполовину википів, але мамі сподобався.

– Скільки тобі було років?

– Сім-вісім…

– Я теж у сім-вісім навчуся варити бульйон.

– Чого ж чекати так довго? Просто запам’ятовуй, що ми робимо, от і все.

Малий сидить, підперши голову кулаком, соває вареником по тарілці…

– Так! Мені це набридло, – каже тато. – Не хочеш їсти – геть звідси.

І забирає тарілки зі столу.

– В автоперегони зіграємо? – пропонує хлопчик.

– Можна, – погоджується батько.

Що за день. Як щастить, то вже щастить.

Стартують, лежачи на підлозі, і роблять по три кола на рівних, бампер у бампер, а тоді одночасно заганяють свої притрушені дорожньою пилюкою боліди в бокси, де вправні автослюсарі блискавично міняють проколоті колеса й підкачують шини, а втомлені гонщики, не виходячи з салону, роблять кілька ковтків вже теплої води, а залишки виливають собі на голову. Із двох заїздів переможцем виходить Великий Гетсбі, і ще з трьох – Старший Брат, саме він врешті-решт й отримує Кубок переможця. Під ревіння трибун Старший Брат підносить угору свій трофей. Він стоїть на найвищій сходинці п’єдесталу й усміхається, а тоді повертається до другого гонщика, якого заледве вдалося обійти на останньому повороті – і тисне йому руку.

Бульйон – у термосі, біле куряче м’ясо в пластиковій коробці. Час іти. Але тато зазирнув у свою електронну пошту, відповідає на термінового листа. Малий теж має невідкладну справу. Друкованими літерами на аркуші паперу, видертому з альбому для малювання, він пише синім фломастером: «Де народився, там і знадобився». Відкладає, помилувавшись, убік і виводить на іншому аркуші: «Брат радий брату».

– Причепимо над входом! – показує татові. – Аби малий відразу побачив.

– Причепимо, – погоджується тато, відірвавши погляд від монітора. – Звідки знаєш таке прислів’я «Де народився, там і знадобився»?

– По телевізору чув.

На дворі вже темно. Пологовий будинок світиться, як корабель у нічному морі. Чоловіки чекають, але ніхто до вікна не підходить. «Ми їмо», – голос у телефоні. Малий уявляє, як мама з братом їдять бульйон, мама – ложку, брат – ложку.

– Тату, я їсти хочу! – каже малий.

– Я теж, – озивається тато. – Ох і наїмося ж ми зараз.

Удома, за столом, вони доходять спільного висновку: готувати вони вміють. Бульйон вдався. Посперечавшись, купатися чи достатньо помити ноги, і вирішивши, що вранці милися й цього досить, вибирають з полиці книжку. Це «Мама Му», про корову, яка їздила на велосипеді та гойдалася на гойдалці.

– Давай там, де Мама Му видряпується на дерево, – каже малий, влаштовуючись у тата під рукою. Допомагає знайти потрібну сторінку.

Пищить мобілка.

– Бачиш? – тато показує зображення на екрані.

На фото – хлопчик, він спить.

– Це я маленький?

– Це твій брат. Дуже, до речі, подібний на тебе малого.

Вони розглядають фото, передаючи один другому мобілку, а тоді ще трохи читають. Голос тата уповільнюється, він позіхає, нарешті каже: слухай, давай спати. І переходить до себе на диван. При вимкнутому світлі вони ще трошки перемовляються – і западає тиша. Чути лише, як раз у раз порипує диван.