Богдан Бойчук - Аліпій II і його наречена

Аліпій не задумувався над тим, що це значило, скільки років мусило прокотитися через цю кузню, щоб вчинити таку руїну. Він, радше, затривожився тим, що не знатиме дороги до вілли Нареченої і знову буде блудити. Відходячи від кузні, він натрапив на молодого хлопця і спитав його:

— Пробачте, а що сталося з ковалем?

— Яким ковалем? — здивувався хлопець.

— Ну, тим, що працював у тій он кузні.

— Я не пригадую ніякого коваля. Ні не пригадую, щоб у цій кузні хтось працював.

— А може, ви знаєте дорогу до вілли Нареченої.

— Ніколи не чув про таку.

— Добре, добре, а може, ви чули про віллу воєводи Степана?

— Звичайно, що чув. Кожний знає, де вілла воєводи.

— То де вона?

— Ідіть у тому напрямі, південно-західному. Там побачите жмут дерев і садибу між ними. Це й буде вілла воєводи.

— Спасибі вам! — крикнув Аліпій і побіг у вказаному напрямі.

Інструкції хлопця точно збігалися з інструкціями коваля, тому Аліпій був особливо піднесений на дусі. Тепер він був певний, що невдовзі дійде до Нареченої. Але перед полуднем у степу зірвався шалений вітер, який підносив хмари пилу й осліплював Аліпія. У такій хуртечі неможливо було нічого бачити, ні йти далі. Аліпій мусив присісти на землю й закутати голову в пелерину.

Коли вітровій ущух, Аліпій підвівся, протер очі й у далині побачив невиразну постать жінки, яка ішла в напрямі до нього. Він пішов їй назустріч. Здалека Аліпій помітив, що жінка несла дитину на руках. Коли ж наблизився до неї, схитнувся від сильного напливу почуттів і ледь не впав. Перед ним стояла його Наречена з дитиною: точно така молоденька і гарна, як він пам'ятав її, точно така, яку бачив на іконі в церкві. Ті самі голубі очі, та сама усмішка, те саме ясне кучеряве волосся, розпущене по плечах. Сумнів наводило тільки те, що вона не була в дорогих шатах, а в лихенькому, де-не-де подертому платті. Жінка підступила до нього і спитала:

— Хто ти такий, чоловіче?

— Я Аліпій.

— Чому ти так вражено дивишся на мене?

— Бо ти моя Наречена.

— Я була наречена, але не твоя.

Аліпій знітився.

— А куди ти йшов?

— Та шукати свою Наречену.

— Шукати вітру в полі! А як ти її втратив?

— Втік, коли…

— Ти такий самий негідник, як і мій наречений! — вибухнула жінка. — Спершу кохав мене, носив на руках, цілував, а коли я завагітніла, втік. А батько вигнав мене з дитиною з хати.

— Ні, ні, дівчино.

— Мене звуть Роксаною.

— Моя Наречена також була Роксана.

— То, може, я й є твоя наречена. Чому ти, в такому разі, втікав?

— Коли моя Наречена роздягнулася над ставком, я був такий зворушений її красою, що мусив втікати за кущі, щоб не розплакатися перед нею. А коли повернувся, її вже не було. Ані ставка, ані вілли. І досі не можу знайти її.

— Вибач, що я назвала тебе негідником.

— То нічого.

— Ти лише нездара.

— Чим я тут можу зарадити? А куди ти йдеш, дівчино?

— Я не дівчина! І не жінка. Зви мене Роксаною.

— Добре. То куди ти йдеш?

— Не знаю. Шукати долі, якої в мене нема і не буде.

— Явдоха, царство їй небесне, залишила мені господарство.

— Яка Явдоха?

— То була гарна і добра жінка, яка навчила мене працювати в полі. Навчила мене також, як жити і як любити, — зрештою, це одне й те саме. Отож, вона залишила мені господарство. Якщо хочеш, я віддам його тобі.

— А що сам будеш робити?

— Шукати Наречену.

— Але я не вмію нічого робити по господарству чи в полі.

— Я навчу тебе.

— Добре. Може, ти й є моєю долею.

Вони дуже скоро, менше ніж за годину, дійшли до Явдошиної хати. Це тому, що йшли вони прямою дорогою, а не еліптичною, на яку завжди потрапляв Аліпій. Хатина справила на Роксану гарне враження:

— Твоя Явдоха була доброю господинею! Які чудові квіти, як чистенько на подвір'ї, як гарно вибілена хата!

— Так, вона любила господарити, — сказав Аліпій і відчинив двері.

Вони зайшли до світлиці. Розглянувшись, Роксана скрикнула:

— Мені все тут подобається!

— Я дуже радий, що доробок Явдохи не піде намарне. Господарюй собі, і хай тобі помагає Господь, — сказав Аліпій, натягнув на голову капелюх і подався до виходу.

— Ти куди йдеш?

— Шукати Наречену.

— Але ж ти обіцяв навчити мене господарювати.

— Правда. Я забув.

Аліпій спохмурнів, роздягнувся й сів на стілець. Він не був задоволений розвитком таких подій. По-перше, він не міг довго сидіти на одному місці, бо його призначенням, його родовою повинністю було шукати Наречену. Крім того, він не почувався вигідно з цією молодесенькою жінкою, не знав, як ставитися до неї. Внаслідок цього в ньому пробуджувався давній інстинкт — втікати. Але раз він пообіцяв помогти їй, то мусив дотримати слова.