Аліпій не задумувався над тим, що це значило, скільки років мусило прокотитися через цю кузню, щоб вчинити таку руїну. Він, радше, затривожився тим, що не знатиме дороги до вілли Нареченої і знову буде блудити. Відходячи від кузні, він натрапив на молодого хлопця і спитав його:
— Пробачте, а що сталося з ковалем?
— Яким ковалем? — здивувався хлопець.
— Ну, тим, що працював у тій он кузні.
— Я не пригадую ніякого коваля. Ні не пригадую, щоб у цій кузні хтось працював.
— А може, ви знаєте дорогу до вілли Нареченої.
— Ніколи не чув про таку.
— Добре, добре, а може, ви чули про віллу воєводи Степана?
— Звичайно, що чув. Кожний знає, де вілла воєводи.
— То де вона?
— Ідіть у тому напрямі, південно-західному. Там побачите жмут дерев і садибу між ними. Це й буде вілла воєводи.
— Спасибі вам! — крикнув Аліпій і побіг у вказаному напрямі.
Інструкції хлопця точно збігалися з інструкціями коваля, тому Аліпій був особливо піднесений на дусі. Тепер він був певний, що невдовзі дійде до Нареченої. Але перед полуднем у степу зірвався шалений вітер, який підносив хмари пилу й осліплював Аліпія. У такій хуртечі неможливо було нічого бачити, ні йти далі. Аліпій мусив присісти на землю й закутати голову в пелерину.
Коли вітровій ущух, Аліпій підвівся, протер очі й у далині побачив невиразну постать жінки, яка ішла в напрямі до нього. Він пішов їй назустріч. Здалека Аліпій помітив, що жінка несла дитину на руках. Коли ж наблизився до неї, схитнувся від сильного напливу почуттів і ледь не впав. Перед ним стояла його Наречена з дитиною: точно така молоденька і гарна, як він пам'ятав її, точно така, яку бачив на іконі в церкві. Ті самі голубі очі, та сама усмішка, те саме ясне кучеряве волосся, розпущене по плечах. Сумнів наводило тільки те, що вона не була в дорогих шатах, а в лихенькому, де-не-де подертому платті. Жінка підступила до нього і спитала:
— Хто ти такий, чоловіче?
— Я Аліпій.
— Чому ти так вражено дивишся на мене?
— Бо ти моя Наречена.
— Я була наречена, але не твоя.
Аліпій знітився.
— А куди ти йшов?
— Та шукати свою Наречену.
— Шукати вітру в полі! А як ти її втратив?
— Втік, коли…
— Ти такий самий негідник, як і мій наречений! — вибухнула жінка. — Спершу кохав мене, носив на руках, цілував, а коли я завагітніла, втік. А батько вигнав мене з дитиною з хати.
— Ні, ні, дівчино.
— Мене звуть Роксаною.
— Моя Наречена також була Роксана.
— То, може, я й є твоя наречена. Чому ти, в такому разі, втікав?
— Коли моя Наречена роздягнулася над ставком, я був такий зворушений її красою, що мусив втікати за кущі, щоб не розплакатися перед нею. А коли повернувся, її вже не було. Ані ставка, ані вілли. І досі не можу знайти її.
— Вибач, що я назвала тебе негідником.
— То нічого.
— Ти лише нездара.
— Чим я тут можу зарадити? А куди ти йдеш, дівчино?
— Я не дівчина! І не жінка. Зви мене Роксаною.
— Добре. То куди ти йдеш?
— Не знаю. Шукати долі, якої в мене нема і не буде.
— Явдоха, царство їй небесне, залишила мені господарство.
— Яка Явдоха?
— То була гарна і добра жінка, яка навчила мене працювати в полі. Навчила мене також, як жити і як любити, — зрештою, це одне й те саме. Отож, вона залишила мені господарство. Якщо хочеш, я віддам його тобі.
— А що сам будеш робити?
— Шукати Наречену.
— Але я не вмію нічого робити по господарству чи в полі.
— Я навчу тебе.
— Добре. Може, ти й є моєю долею.
Вони дуже скоро, менше ніж за годину, дійшли до Явдошиної хати. Це тому, що йшли вони прямою дорогою, а не еліптичною, на яку завжди потрапляв Аліпій. Хатина справила на Роксану гарне враження:
— Твоя Явдоха була доброю господинею! Які чудові квіти, як чистенько на подвір'ї, як гарно вибілена хата!
— Так, вона любила господарити, — сказав Аліпій і відчинив двері.
Вони зайшли до світлиці. Розглянувшись, Роксана скрикнула:
— Мені все тут подобається!
— Я дуже радий, що доробок Явдохи не піде намарне. Господарюй собі, і хай тобі помагає Господь, — сказав Аліпій, натягнув на голову капелюх і подався до виходу.
— Ти куди йдеш?
— Шукати Наречену.
— Але ж ти обіцяв навчити мене господарювати.
— Правда. Я забув.
Аліпій спохмурнів, роздягнувся й сів на стілець. Він не був задоволений розвитком таких подій. По-перше, він не міг довго сидіти на одному місці, бо його призначенням, його родовою повинністю було шукати Наречену. Крім того, він не почувався вигідно з цією молодесенькою жінкою, не знав, як ставитися до неї. Внаслідок цього в ньому пробуджувався давній інстинкт — втікати. Але раз він пообіцяв помогти їй, то мусив дотримати слова.
Читать дальше