Богдан Бойчук - Краєвиди підглядника

Мама й містер Дейвісон сиділи близько одне біля одного, попивали вино, ніжно заглядали одне одному в очі й раз у раз цілувалися. Я думав, що буду вивергати від того цілування. Та мама несподівано впала на софу, а поли її халата відгорнулися, оголюючи її гарні ноги. Містер Дейвісон цілував мамину шию, груди й живіт, аж застряг головою їй між ногами. Мати була дуже щаслива. її гарні очі стали ще більші, уста розтулилися й видавали такі ж дивні музичні звуки, які я не раз чув із лазнички.

Трохи опам'ятавшись, задоволена мама присіла на софу, розв'язала містеру Дейвісону краватку, стягнула з нього сорочку й розстебнула штани. Містер Дейвісон сам зняв свої черевики і спустив штани. Мене дуже вразило, що він також мав волосся між ногами. Я не мав волосся в тому місці й думав, що всі мужчини його не мають. Член містера Дейвісона був набагато більший за мій, і це неабияк стурбувало мене. Мама раптом лягла на софу, розвела ноги, і містер Дейвісон проколов її тим членом так брутально, що вона аж скрикнула.

Не тямлячи себе, я вискочив із шафи, влетів до кабінету й кинувся стягати містера Дейвісона з мами. Я хотів урятувати її. Та нараз я зо страхом побачив, як мамині очі наповнилися люттю. Вона стрибнула на ноги, запнула однією рукою поли халата, а другою навідліч ударила мене по щоці й викинула з кабінету.

Відтоді я почувався покривдженим. Мамин ляпас не болів, зате боліло усвідомлення, що вона незлюбила мене. Раз навіть вигукнула: «Ти поводишся, як той проклятий»! Вона мала на думці проклятого Марка, бо мене звуть Марком. Таке ім'я підходило мені, позаяк я мав одержиму потребу втручатися в усе, якщо не рукою, то хоч зором. Але, оскільки в наш час не гідно підглядати, — я мушу робити це затаєно. Та в мені прихована ще друга особистість, ліричніша, романтичніша, — тому я подумки часто називаю себе «Ромео».

Містер Дейвісон більше до нас не приходив. Але мама тепер часто поверталася додому пізно. Значить, вони стрічалися у нього. Я міг дуже легко прослідкувати, де він жив, та знайти спосіб підглядати за ними і там. Але я був до глибини душі поранений і ображений, тому не хотів додавати собі більше болю.

Стосунки між матір'ю і мною ніяк не в'язалися. Ми в більшості випадків не розмовляли одне з одним, а якщо й заговорювали, то неодмінно доходило до сварок. Мати була переконана, що я навмисне ставав на дорозі до її щастя. Це було не зовсім так. Я хотів, аби вона була щаслива, але зі мною. А щастя, якого вона прагнула, робило мене дуже нещасливим і самотнім. Я почував, що мати зрадила мене. Це теж було не зовсім так. Закохавшися в містера Дейвісона, вона тільки відсунула мене на другий план. І в такому укладі ми ніяк не могли порозумітися чи простити одне одному.

Я цілими пополуднями і вікендами сидів вдома, жалів себе й переживав заподіяну мені кривду. З товаришами в школі не мав тепер нічого спільного. Усі вони мали батьків, всіх батьки навчали грати у бейсбол чи футбол, — і вони кожної вільної хвилини лупили м'яча. А я не мав навіть матері й був у тій спортовій царині цілковитим невігласом. Єдине, що мене починало трохи цікавити, це — дівчата.

Тож я почав думати над тим, як мені вирватися із своєї пастки. Мати чимраз більше віддалялася від мене, а квартира, яку вона так дбайливо влаштувала, ставала мені осоружною.

Мати, мабуть, відчувала мій настрій. В одній спокійнішій нашій розмові ми разом прийшли до висновку, що мені необхідна зміна обстановки. Мати запропонувала перевести мене до гарної приватної школи поза Нью-Йорком, у Вестчестері. Там я мав жити й харчуватися в гуртожитку. Я запалився цією ідеєю і відразу погодився. Але треба було ще перемучитися вдома ціле літо, бо до тієї школи приймали на початку навчального року, тобто восени. Мені пішов тоді тринадцятий рік.

Моя нова школа складалася із чотирьох кам'яних будинків в англійському готичному стилі. У двох великих будинках провадилося навчання. Там були також розташовані лабораторії, спортивний зал та адміністративні кімнати. У меншому будинку на лівому крилі був хлоп'ячий гуртожиток, а на правому крилі — дівочий. Школа була розташована на горбі, — у великому парку з крислатими деревами. З мого вікна виднілася чудова панорама із рікою Гудзон. Моя кімнатка була дуже маленька, але я був задоволений, бо мав її виключно для себе. Звичайно поселяли по двоє хлопців на кімнату.

Я дуже скоро звик до нової обстановки й не тужив за мамою, ні за Нью-Йорком. Я любив вечорами бродити по парку і вдивлятися, як поступово жовкнуть дерева. Невдовзі цілий парк перетворився на жовтий казковий рай.