Sasha Ushkalov - BZhD

—Шо банкомат? – не зрозумів Калідор.

—Він дав тіки двісті, більше не схотів давать, – пожалівся Фєдя Зуб на банкомат, наче на живу іс­тоту, що перевершувала його за всіми показника­ми: за силою, за авторитетом, за розумом.

—Ой бля... – зітхнув у розпачі Калідор і ляс­нув себе товстопальцевою долонею по лобі так, немов хотів убити невидимого комара.

Він сунув двісті баксів Ікарусу, а потім дістав із барсетки, що висіла в нього на поясі, пачку на­ших бабок і почав відраховувати решту суми. Я ди­вився на його пласку, наче в пекінеса пику, й мені здавалося, що в нього ось-ось потече слина. Від­рахувавши, він кинув купу двадцяток на стіл – ті розсипалися зеленим віялом, потім нахилився й витягнув з-під столу ящик горілки. Ікарус узяв два снаряди, Калідор гмукнув, мовляв, не хочеш більше – як хочеш, і нарешті спитав:

– Ну шо, па дєвочкам?

Під «дєвочками» він мав на увазі старих за­тасканих блядей з окружної.

Від «дсночск» ми підмовились.

– Ну й хуй і нами, імпотенти, – томлено підсумував Калідор, – валіть звідси, шоб я вас тут більш не бачив.

Нас не треба було довго вмовляти.

Подейкують, нібито незадовго до того, як ми з Ікарусом народилися, кожен там – де йому належало народитися, так от – подейкують, ні­бито цього шматка міста не було ще на жодній карті, хоч насправді він існував кількадесят ро­ків. Таким чином совкові стратеги намагалися сховати від уявного супротивника свої секретні об'єкти, немов мормонські жінки, котрі вдяга­ли довжелезні сукні, через які можна було по­думати, що в них узагалі нема ніг. Щось таке в цьому було: ти працюєш, кожен вечір поверта­єшся до своєї дружини, хоча того місця, де ти працюєш ніби як нема; нема, в принципі, і того будинку, де ти мешкаєш, і самого тебе нема. І от, сидячи в глибокому кріслі перед телевізо­ром і тримаючи на колінах свою дружину, ти ро­зумієш, що її якби теж нема, що все життя – це коли ти є і тебе водночас нема. Усе це зали­шило помітний відбиток на цій частині міста: тут усе раптово зникало, а потім з'являлося, по­тім знову зникало – і ти вже не знав, з'явиться воно чи ні. Такий собі довбаний, штучно ство­рений, бермудський трикутник, потрапляючи до якого, ти починаєш в усьому сумніватися й не довіряти тим речам, які на твоїй території не викликали в тебе жодних сумнівів... Одним словом, ми приїхали на П'ятихатки.

Я залишився на роздовбаному стадіоні, де ко­нали м'яча якісь колгоспні команди, а Ікарус, по­клавшись на... невідомо що, подався шукати вон-мобільЯцика, певно, благаючи небеса проте, аби він не спинився десь у лісі, який прилягав одним боком до цієї частини міста, не спинився там – і не зник.

Трава на стадіоні була жовта й витолочена так, немовби ще кілька днів тому тут росла пше­ниця, яку сьогодні зранку скосили великим чер­воним комбайном НИВА. Трибуни були тільки з одного боку й мали зовсім нехитру конструк­цію – простіше кажучи, це були засрані птахами бетонні сходи. З протилежного боку від трибун тяглася сумна й сіра п'ятиповерхівка. За прави­ми воротами лежала дорога, відразу ж за якою починалася лісосмуга, а за лівими – цвинтар.

Як і варто було чекати, футбол був галімий – насамперед мені не подобалась невизначеність. Невизначеність в усьому. Я не знав, що за коман­ди грають, скільки вони грають і для чого... На ме­талевому табло було написано: хозяєва – гості, але це, за великим рахунком, теж нічого не зміню­вало. У якій формі господарі, а в якій гості – я не розумів, а спитатися про це було ні в кого, бо, окрім запасних лав, за матчем спостерігало аж чо­тири людини, одною з яких був я. Три інші – ви­зирали з балконів п'ятиповерхівки, що тягнулася паралельно зі стадіоном. Не питатися ж мені в са­мих гравців!

Хвилин за десять, коли я почав був засинати під теплим вечірнім сонцем, до бровки газону, ледь не переїхавши кутовий прапорець, зигзагами

нирулик невеличкий автобус, звідки нисииала ку­ма п'яних чуішків, що почали горланити «Чегп-птка-си!!!» їхнє скандуштни підлі гало спочатку в ліс, що починався відразу ж ча дорогою, а по­тім поверталося на стадіон зі спотвореним, фран­цузько-гаркавим звуком «грг». «Непогано було б влаштувати масовий сеанс логопедії, – думав я собі, – розсадити всіх цих даунів по трибунах і поставити перед ними логопеда, який би казав: треба говорити «ри», а не «ги»... давайте спробує­мо...» Це принаймні було б куди цікавіше за фут­бол.

Правду кажучи, поява гаркавих фанів «чегкас» теж мало що дала, оскільки вони відразу ж почва­лали кудись у зовсім протилежний бік від трибун, можливо, шукати логопеда, хоч, скорше за все, просто закуплятися бухлом. Не виключено, що пі­сля добрячої дози бухла, вони розслаблялися й ви­мовляли «ри» нормально. Так чи так, вони почва­лали і, як зовсім неважко здогадатися, – зникли. Суддя дав свисток. Почалась перерва.