Sasha Ushkalov - BZhD

Слухай, хочеш мене?

За півгодини я сидів на бетонній клумбі, курив і водив язиком по своїй прокушеній губі, відчу­ваючи, як слина поволі стає солоно-металевою.

Ікарус повернувся із заклопотаним блідим фейсом – я навіть не став нічого питати. Було й так зрозуміло, що ми, як справжні лузери, вляпалися в іще одну конкретну халепу, до то­го ж – добровільно. Схоже було на те, що ма-жори вигадали таке... Ну просто таке... Таке...

– Маєш якісь гроші? – спитав Ікарус, не від­ходячи від каси.

Я покопирсався в кишені й витяг останні зім'яті банкноти – щось близько п'ятнадцяти гривень.

—На, – сказав я з докором, – але щоб відда­ти мажорам, тут все одно не вистачить...

—А ми ще нічого не віддаєм, – поплескав він мене по плечу, – нам треба в секонд...

—Куди-куди? – охрінів я.

—У секонд, треба трохи прибарахлитися...

—Чувак, схаменись, це останні бабки, на який біс нам секонд?

—Спокійно, – показав він долоні обох рук, – і не став мені ідіотських питань! Я ж не питав, для чого тобі цілий кілограм зефіру в шоколаді?..

Ми повертаємо за гуртожиток і знову рулимо в напрямку харчового ринку, побіч якого приту­лився майданчик із секондом. Ікарус нервово мне купюри в кулані, я спльовую кров і думаю про те, що ми в капітальній дулі... Відчуття капітальності підкріплює ще й те, що вчора вночі я пообіцяв витягти з лікарні Анжелік, хоч і досі не уявляв, яким чином це зроблю.

Так ми доходимо до першої розкладачки, за­валеної мотлохом, від якого тхне нафталіном і дохлими щурами. За нею стоїть вусатий бевзь років під п'ятдесят. Схоже на те, що він сам но­сить ці шмотки.

—Юначе, – заводиться він, побачивши в ру­ках Ікаруса бабло, – можу запропонувати вам обалдєнні гавайські шорти, майже нові, прямо з Гаваїв, гіт сезону... – Він починає порпатися в лахмітті й за мить дістає звідти шорти незрозу­мілого кольору з віндсерфером на очку. При­близно такі самі шорти висять сумним мішком і на ньому.

—Ні, мені потрібен плащ, дуже довгий плащ... – уриває його Ікарус, оскільки бевзь, здається, хотів був прочитати цілу лекцію про всі переваги його гавайських шортів.

—Та для чого вам плащ? – ніяк не може зро­зуміти продавець секонду. – Адже це справжні гавайські шорти, до того ж літо...

—Тобто плаща у вас нема? – перепитує Іка­рус і вже збирається йти.

—Гаразд, – враз втухає вусань, – я бачу, ви нормальні хлопці, тому спробую щось вигадати.

Скорше за все, про нашу «нормальність» йо­му говорять тільки бабки в руці Ікаруса. Вусань дістає з кишені своїх гавайських гітових шортів величезну допотопну трубу, розміром з праску, й набирає номер...

– Маня, – каже він, – підійди сюди...

За мару хііилим до розкладачки підбігає, тітка н таких самих гаванських шортах...

—Маня, хлопцям треба плащ...

—Та на який їм плащ, у нас же обалдєнні га­ванські шорти, прямо з Гаваїв, гіт сезону... – по­чинає вона, але бевзь її урвав:

—Маня, вони хочуть плащ...

—Гаразд, – зиркає Маня на бабки в руці Іка-руса, – я бачу, ви нормальні хлопці, тому спро­бую допомогти.

Вона випаровується й з'являється хвилин за де­сять, несучи під рукою бежевий плащ, місцями за­ляпаний блакитною фарбою.

– Кажуть, з Румунії, – пояснює Маня, так,наче це виправдовує те, що плащ заляпано фар­бою, – узагалі він коштує двадцять п'ять, але че­рез фарбу віддам за п'ятнадцять.

Ікарус мовчки віддає наші останні бабки. Плащ, наче речдок в американському бойовику, запаковують у прозорий поліетиленовий кульок, і він стає нашою власністю. Ми відходимо метрів на двісті від ринку, повертаємо в один із двориків, Ікарус обирає стежку, на якій найбільше пилюки, потім несподівано витрушує плащ із кулька й по­чинає втоптувати його в землю. Я навіть не знаю, що про це думати. Єдине, що приходить у голову, так це те, що в Ікаруса істерика, справжня чолові­ча істерика. Але для чого було витрачати останні гроші? Хіба важко було натягнути когось в общазі або в крайньому разі дати комусь по балді? Я во­лію нічого не питати... Кожен рятується від себе по-своєму...

Уперше менти замели мене через те, що я за­йшов до книгарні... Згоден, звучить якось по-дурно­му і, зрештою, зовсім не означає, що читати в моїй країні небезпечно... Сталося це так: я був на пер­шому курсі й тинявся з майже порожніми кишеня­ми по місту, принаймні на книжки я витрачатися й гадки не мав. Тоді саме почали відкривати кни­гарні, в яких можна було подовгу стояти біля поли­чок і робити вигляд, що ти вибираєш якусь книгу, а насправді читати їх. Так от, у одній такій книгарні біля «дитячого світу» я почав читати томик Канта. Зайшовши перегодом до такої ж книгарні, але вже на Сумській, я надибав у ній такий самий томик і продовжив читати Канта. Власне, так я й читав Канта вже кілька тижнів, кочуючи з однієї книгар­ні до іншої. До слова, Канта я читав маленькими дозами й не через те, що мені було цікаво, а через певне почуття провини... А почуття провини перед Кантом я мав іще зі школи. Усе почалося з такої банальної й дуже далекої від класичної німецької філософії речі, як прибирання шкільної території. Моя третя школа була розташована прямісінько посеред студмістечка, а моя тодішня класуха була зовсім зеленою, тому нашому класу завжди дістава­лась алея під вікнами політехівської общаги. Тож коли інші класи підмітали асфальт, збирали в сад­ку листя (це було восени) або чистили сніг узимку, то ми цілий рік знімали зі шкільного паркану гандони, вигрібали купи пивних бляшанок і ще більші купи пляшок з-під водяри. Часом нам траплялися порнографічні карти, а одного чудового весняного дня ми вигребли з-під недоталої купи снігу цілий томик Канта. Але оскільки тоді ми ще не знали, хто такий Кант, то вирішили розпалити із нього ба­гаття. Я 6 узагалі не торканої цієї книги, ще здалеку мені вдалося, що на обкладинці написано КА­НАТ, тому підліткова цікавість перемогла. Не знаю чому, але в мою пам'ять врізалося те, що Кант був мокрий і хєрово горів. Ми були дурними підлітка­ми й, пригадую, так заходилися його палити, що для нас це стало питанням честі. Вірите, коли ми витратили на нього дві коробки сірників, кожен із нас так зненавидів Канта, неначе він особисто перейшов кожному з нас дорогу, наче він сказав усім нам: чуваки, ви речі в собі!!! – а ми подумали, що він послав нас на... Зрештою, прийшла наша класуха, підозрюю, вона теж не знала, хто такий Кант, але все одно прописала нам по повній про­грамі. Одним словом, Канта я читав здебільшого через своє шкільне дежавю... Так от, того вечора мені знову приспічило почитати Канта. На черзі була книгарня на Сумській, бо в книгарні біля «ди­тячого світу» я був на початку тижня. Я потинявся між полицями, погортав кілька книжок, узяв Кан­та, знайшов потрібну сторінку й втикав над ним десь із півгодини. Коли ж я збирався піти, то не­сподівано помітив біля самісінького входу два ве­личезні акваріуми. Під час моїх попередніх візитів їх тут не було. А я вже, здається, казав, що в мене з дитинства була слабкість до акваріумів і риб. Я не втримався й присів перед його товстим склом, а потім почав дивитися в очі великій коричневій ри­бині. Вона якийсь час теж дивилася мені в очі, їй було незручно, самі розумієте, через розташування власних очей, тому вона повернулася до мене бо­ком і трохи мружилася. Та найцікавіше почалося