Sasha Ushkalov - BZhD

У гранітного чувака курити явно не було, у ме­не, зрештою, теж, тому Ікарус дістав з-за спини тонку жіночу сигарету, відірвав їй фільтр і про­стягнув гопникові. Той з недовірою оглянув неві­дому хріновину, що опинилася у нього в руках,

сказав «сишиш, благадарю» і знову зник десь за пам'ятником...

– Ну що? – знову спитав я, в принципі, й те­пер не знаючи, що маю на думці...

Ідея Ікаруса мені дуже не подобалась. Ми їха­ли до мажорів, але якби ми їхали до них просто так – це було б іще півбіди, але ж їхати до них просто так нам, «лохам», було ні для чого... Нато­мість ми збиралися грати з ними в «понт», і це не віщувало нічого доброго. Таким невдахам, як ми, ніколи не щастить в азартних іграх, якщо, звісно, «понт» можна назвати азартною грою...

Одним словом, ми з Ікарусом їхали в напівпо­рожньому фольксвагені вбік студмістечка. Я си­дів, втикав на берці, що визирали з-під ряси свя­щеника, який примостився навпроти мене, і ду­мав про мажорів. Мажорами в нашій колишній общазі називали кількох відморозків з юридич­ного факультету. У них там було щось на зразок клану. Чуваки зайняли собі півповерху, завезли туди більярд, поставили кілька тренажерів і зов­сім непогано почувалися. Навчання вони про-платили на кілька років уперед, коменданту від-стібнули нормальний прес бабок, тож їх ніхто не діставав. Але схоже на те, що дуже скоро жит­тя здалось їм нецікавим – пиздити арабів з ме­дичного ставало дедалі небезпечніше, їхня араб­ська діаспора з кожним роком зростала, до то­го ж вони, як справжні медики, дуже часто носили в кишенях скальпелі, маскуючи їх під автоматичні ручки. Повії з окружної мажорам остогидли – їх було п'ять і практично кожна

могла бути їхньою мамою. Тренажери, в прин­ципі, теж остогидни, а більярд вони по п'яні об-ригали текілою й мартіні, сліди від яких уперто не хотіли зникати з покриття – коротше, ніякої тобі, бля, естетики...

І ось ці відморозки вигадали гру в «понт». Спо­чатку про неї ходили тільки чутки, але дуже скоро стало видно й наслідки. Я, зрештою, ще й зараз сумнівався, що мажори спромоглися вигадати цю гру самотужки. Скорше за все, вони підгледіли ідею десь у кіно, але для нас з Ікарусом це не грало жодної ролі. Так от. Суть гри полягала в тому, що мажори скидалися на бабки й робили касу, а потім вигадували яке-небудь шибонуте завдан­ня. Тут уже їхня збоченецька фантазія працювала на всі сто. Той, хто погоджувався на гру, мав або ж виконати завдання в призначений час, або ж по­падав на поставлену суму. Якщо гравець обламу­вався й не міг повернути потрібної суми, а так бу­вало найчастіше, на нього чекала та сама доля, що й арабів з медичного. Зазвичай «понтувати» наважувалися жовтороті першокурсники, яким завжди було потрібне бабло. Зрозуміло, ніякого бабла вони не отримували, а частіше за все просто ставали боксерською грушею. Щоправда, кілька разів якісь відчайдухи все-таки робили мажорів, тоді юрфаківські перці зі скрипом платили їм баб­ки, виставляли купу бухла й привозили з окруж­ної повій. Тепер головним у мажорів був Калідор. Його папік, здається, тримав під собою автобус­не депо. З Калідором нам і належало говорити, оскільки він був найбільш говірким... В принци­пі, домовитися з ним було неважко, головне, слід

було пам'ятати, що йога в жодному разі не можна називати Калідором.

І ось ми їдемо до них – пролітаємо повз дитячу залізницю, справжню дитячу залізницю, на якій я, як був малий, так жодного разу й не катався – у дитинстві мене так затрахали справжні потяги, що на ці, дитячі, я навіть дивитись не міг. Я просто не розумів, як нормальні люди можуть гратися в залізницю... Далі проїздимо пожежну частину, кінотеатр, велетенський пам'ятник солдату, що гордо, наче фак, спрямовує в небо дисковий ППШ, погрожуючи втомленим перелітним птахам, літа­кам, ангелам і, мабуть, самому господу богу. А ще він презирливо поглядає з-під своєї гранітної кас­ки на торгівельний центр, за вітринами якого вид­но манекени спортсменів і футбольні м'ячі, які че­рез червонувату підсвітку нагадують видерті серця якихось невідомих тварин...

Священик у берцях теж дивиться на ці м'ячі, але що він про них думає, збагнути дуже важко. Можливо, він думає, що непогано було б купити один такий і кожного вечора, коли всі розійдуть­ся, фігачити його своїми берцями об стінку влас­ної церкви й водночас молитися...

Так чи так, він просить зупинити біля байко-нура – новозбудованого храму, який нагадує мені космічний шатл. Водій притишує шансон, зиркає на іконки, що висять у нього над головою, перехи­ляється в прохід і навіть сам відчиняє дверцята. Священик зводиться, бере із сусіднього сидіння свій прозорий пакет, в якому видно батон і пляшку кагору, й прямує до виходу, проте на його шляху