Sasha Ushkalov - BZhD

Зваливши подалі від свого будинку, я чогось раптом подумав, що мій шефуля, ну Сан Санич – насправді нормальний чувак. Ну, не в сенсі, що в нього проблеми з дружиною, а в нормальному сенсі, тобто нормальна людина. «Можуть же бу­ти імпотенти нормальними людьми, врешті-решт», – розмірковував я. Тоді я вирішив поїхати до редакції й просто попрохати в нього свою плат­ню на два тижні раніше...

– Сан Саничу, – сказав я, – попав, розу­мієте, мене викинули на вулицю і я не маю за що зняти нову квартиру.

Сан Санич по-ковбойськи сидів переді мною, поклавши ноги на редакторський стіл. На його лі­вій кросівці була свіжа рожева пляма жуйки. Скла­далося враження, що він боїться ступити на землю й прилипнути до підлоги.

Шефуля тим часом пойорзав ногами, звалив на підлогу кілька олівців, пару накладних і яки­мось дивом ледь не перекинув на землю кактус. Я в останню мить устиг підхопити горщик. Сло­вом, ковбой із нього був хріновий.

– Гаразд, – несподівано погодився він. – Ти отримаєш половину платні... Що вже там... – Сан Санич, цей хріновий ковбой, говорив таким тоном, ніби господь, який вирішує, давати мені шанс чи не давати.

Потому він неспішним рухом зняв із шиї ключ і тицьнув його в замкову щілину велетенського вогнестійкого сейфа, що стояв тут-таки, поряд зі столом. Господь, певно, тримав «шанси» в та­кому самому сейфі. У його металевому нутрі щось загрозливо скреготнуло й хоркнуло, немовби все­редині сейфа хтось сидів і уважно стежив за нами в замкову щілину, аж доки Сан Санич не тиць­нув туди ключем і не влучив тому комусь в око. Я ще жодного разу не бачив, як шефуля відкриває сейф, тож навіть не знав, що думати. Можливо, для більшої надійності, він тримав усередині зло­го собаку. Від хрінових ковбоїв можна чекати чого завгодно... Коротко кажучи, я відразу ж зрозумів, що тут щось не так... Сан Санич за інерцією по­вернув ключ, у дверцятах щось зарипіло, клацну­ло і в руках шефулі лишилась сама головка...

Він приречено глянув на мене, потім на шмат ключа, потім знову на мене й ще раз на ключ... Здавалось, він і сам не міг повірити в те, що ста­лося.

– Пиздеццць, – прошипів він, наче удав, що вдавився жирним кроликом, – це ж був

ключ під мою домашнього сейфа... Ти розу­мієш, що це означає?

—Ні... – розгублено похитан я головою.

—Це означає, що я тепер не відкрию ні цей сейф, ані той, що в мене вдома!!! – ледь не лус­нув він від крику. – І це все, бля, через тебе! Щоб мої очі тебе тут не бачили! Суки... не редак­ція, а не знаю що... Таки доведуть до інфаркту... Що тепер робити? Куди? Йо... Мене ж це... Ту­ди... Твою мать...

Ноги Сан Санича знов зайорзали по столу, і кактус нарешті злетів додолу.

—А ти піди її пошукай спочатку, – спокійно сказав я.

—Кого? – прогорлав шефуля.

—Мою маму, мудак. Років п'ятнадцять тому я її бачив. А тепер вона десь у Португалії... кажуть.

Сан Санич почав знімати зі стола ноги, та не втримав рівноваги й завалився разом зі стільцем кудись під батарею.

—Що-що-що сталося? – спитала мене ско­ромовкою вагітна растаманка Свєточка.

—Хріновий з нього ковбой, – нарешті вго­лос сказав я.

Геть спантеличена Свєточка так нічого й не збагнула, а я на кілька хвилин сів за свій робо­чий комп'ютер і трохи підкорегував останній астропрогноз для козерогів...

Ікарус чекав на мене в умовленому місці. Схо­же, він просидів тут добрих півгодини, бо під його ногами валялося п'ять фільтрів від жіночих

сигарет, що їх він поцупив або виміняв на Мяу-дзедуна в Кет. Нашого кошака ніде не було, хіба що той заховався за скрученого радіацією чувака, який кудись летів над головою в Ікаруса, хоч я сумніваюсь, що наш серливий Мяудзедун на та­ке б наважився.

Коли я підійшов до свого кумпля, той зирк­нув на мене, дістав звідкись із-за спини чергову жіночу сигарету, відкрутив їй фільтр, наче голо­ву неслухняній ящірці, й закурив... Я сів поряд на чорний теплий граніт. У задницю неприємно припікало, немовби ми сиділи на мініатюрному ядерному реакторі.

—Ну що? – спитав я.

—Що що? – відповів питанням на питання Ікарус.

Зрештою, я й сам не знав, що хотів від нього почути. Ми трохи посиділи мовчки, коли звід­кись з-за пам'ятника виповз гопник у саламанд­рах, шортах і білій кепці. Футболку він тримав у руках. Гопник був худющий, як скелет, і міг спокійно стати одним із експонатів музею при­роди, де під ним би прибили наличку порпісш швігорпісиз. Не виключено, що саме звідти він і втік.

– Сишиш, єсть куріть? – спитав він так, на­че я, Ікарус і гранітний чувак, скручений радіа­цією, були одним-єдиним цілим.