Sasha Ushkalov - BZhD

Я став грати у футбол, коли мені виповнилося шість років, і дуже скоро це переросло в серйоз­не захоплення. Мене виховував батько, я виріс у дев'ятиповерхівці на дев'ять під'їздів, у велико­му районі, де мешкало майже 200 тисяч люду. Там ледь не в кожному будинку була своя футбольна команда, й, коли я перейшов у дев'ятий клас, змі­нивши до цього кілька шкіл, у нас зорганізували перший чемпіонат району серед школярів. Наша команда нагинала всіх поспіль. Ми всі були дру­зями й зналися з пелюшок, тож на футбольному

молі розуміли одне одного беї слів. Просто як­що ми щось робили, то справді робили це: як­що ми грали у футбол, то ми справді в нього грали.

До речі, наша команда була чи не єдиною ко­мандою, яка в ті доволі цікаві часи грала у формі. Тоді на харківські барахолки саме почали заво­зити перші партії футбольних форм. Ми бігали у смугастих футболках юве – байдуже, що в чо­тирьох гравців на спинах був дев'ятий номер, а в решти – десятий. Ми мили в сусідніх гаражах машини, економили на сніданках, але купили собі форму й бутси. Власне, наших суперників попускало вже тоді, коли ми виходили на поле. Того року чемпіонат набрав непоганих обертів – часто довкола шкільних стадіонів, на яких ми грали, збиралися місцеві мужики, що недільни­ми вечорами, а ми грали саме по неділях, забива­ли в козла на водяру. Часом їх збиралося чоловік по п'ятдесят, потім підвалювала місцева шпана, потім група підтримки гостей, тож довкола ста­діону інколи ошивалося з півтори сотні чоловік. Наша група підтримки була чоловік на двадцять, а ще за нами постійно волочився Пітя – місце­вий даун, що мешкав у підвалі. Не факт, що він тямив щось на футболі, але його просто перло сурмити в дудку, так, що в кожного в радіусі де­сяти метрів закладало вуха.

Як і слід було чекати, того року ми без напрягів вийшли до фіналу, але оскільки ми грали за куб­ковою системою, він мав складатися з двох мат­чів – домашнього й виїзного. Перший матч ми фали вдома й, не напружуючись, вкотили чува-кам з четвертого мікрорайону шість банок, тому

іш матч-відповідь їхали на роїслабопі, бо фанін, тільки і Пітсю, під якою перся унссь тролейбус.

Коли ми дісталися на поле, місцепі иже роз­миналися, за їхніми воротами сиділо чоловік шістдесят придурків, старих і шпани. Нас зуст­ріли свистом. Ми перевдягнися, пробігли два тренувальні кола, попасувалися й те-се.

Матч почався, я тримав позицію правого гли­бокого форварда, й за мною весь час ганявся чу-вак у лижних черевиках – з такими пластикови-ми хріновинами на носку. Власне, через нього все й почалося. Хвилині на четвертій він вламав по ногах Спіді, нашого центрфорварда, пробив йому щиток, але ногу не пошкодив. Суддя, підар, дав штрафний, але не більше. Проте Спіді, що піді­йшов до м'яча, було досить навіть цього. Він, не задумуючись, вистрілив у праву дев'ятку, і ми по­вели. У середині тайму рахунок був уже 2:0, ко­ли той тип у лижних черевиках вмандячив Спіді по іншому щитку, й цього разу наш форвард та­ки залишився на землі. До лижника відразу ж під­біг лівий хав – Вован Косий, людина досить пря­молінійна (здається, я вже розповідав про те, як ми з ним на пару набули свого першого расист­ського досвіду), я б навіть сказав – занадто прямо­лінійна, і дав чувакові в лижних черевиках у табло. Лижні черевики промайнули в повітрі, немовби даючи старт... Спочатку ми пішли стінка на стін­ку, а потім на нас кинулись дауни, що сиділи за воротами, й добряче відпиздячили, хоч і ми не ли­шилися в боргу – все-таки ми всі були в бутсах. І Штю, що сурмив у свою вболівальницьку дудку, сурмив на весь мікрорайон про це футбольне

побоїще, його теж відпиздячили. Правда, навряд чи це вплинуло на його даунську психіку так, як вплинуло на нашу. Я взагалі сумніваюся, що на нього це взагалі бодай якось вплинуло. Сидячи в павільйоні дитячого садка, вже на своїй терито­рії, ми думали – якого хріна, бля? Ми просто любимо футбол, ми не бухаємо, як інші, тричі на тиждень тренуємось, ми просто кращі, ми про­сто кльово граємо – і за це нас пиздять? Після цього половина наших покинула спорт... Так по­чиналася наша школа виживання...

Я ловлю себе на тому, що останні кілька днів дуже багато згадую. Спогади немовби самохіть спливають із глибин моєї свідомості, неначе бульбашки повітря з річковго дна, й намагають­ся заполонити всі мої думки, залишивши для реалій якомога менше місця. Я навіть почи­наю перейматися цим, бо тоді, коли в мене був ящик, я бачив не один фільм, де перед очима ге­роя миттю пролітало все його нехитре життя... Відбувалось це, як правило, перед смертю, а я, якщо чесно, поки що не мав таких планів... На­віть навпаки. Проте спогади лізли й лізли в мою голову, і я нічого не міг з цим удіяти. Здавалося, вони просочувалися в мою кров разом із кис­нем, який я вдихав... Телик ми зі старим прода­ли... Бачите, знову спогади...