Ґюнтер Ґрасс - Кіт і миша

— …сліпучо-білою піною закипає кормова хвиля і тягнеться за судном шлейфом із дорогоцінних мережив, яке злегка похитується і схоже на святково прикрашену наречену, яка в ореолі феєричного водоспаду спішить назустріч смертоносному весіллю.

Сміялися не лише дівчата з косами, але наступне порівняння переплюнуло навіть наречену:

— Такий підводний човен нагадує горбатого кита, а його носова хвиля — гусара із хвацько закрученими вусами.

Крім цього, капітан-лейтенант мав таку манеру вимовляти технічні терміни, що вони звучали наче якісь темні казкові закляття, мабуть, його доповідь була більше розрахована на вчителя німецької Бруніса, знаного шанувальника Айхендорфа, ніж на нас: Клозе ж розповів про його зразкові шкільні твори. «Осушувальний насос», — загрозливо вимовляв він, або «рульовий». Здається, він думав, що повідомить нам щось цілковито незнане, коли таємничо прошепоче «головний компас» чи «репітер гірокомпаса». Але якраз технічні речі, пов'язані із судноплавством, ми добре знали. Та він тоном старого казкаря продовжував вимовляти «собача вахта» чи «сферична перегородка» або загальновідоме «мертва хвиля», і це виглядало так, ніби старий добрий Андерсен або брати Ґрімм таємниче нашіптували про гідролокатор «Асдік».

Але коли він почав змальовувати заходи сонця, нам стало зовсім незручно за нього:

— І коли атлантична ніч накриває нас, наче пелена, виткана з воронячого пір'я, кольори починають набувати такої інтенсивності, яку неможливо побачити вдома, у небо підіймається помаранча, спершу неприродно м'ясиста, а потім пахучо-невагома, з темно-золотим контуром, як на картинах старих майстрів, а довкола ніжні і пухнасті хмарки, таке цілковито неземне сяйво над кривавими морськими хвилями!

Зі своїм причепленим під шиєю орденом він примушував гриміти і шелестіти орган фарб, перестрибуючи від водянистого голубого через холодно-глазуровану цитринову жовтизну до насиченого темного пурпуру. У нього на небі раптом розцвітав мак. А поміж ним були хмарки, спершу сріблясті, а потім усе темніші.

— Так стікають кров'ю птахи і ангели! — сказав він своїми вологими вустами і раптом з так сміливо описаної, ідилічної картини природи, з оцих буколічних хмарок випустив літак типу «Сандерленд», який узяв курс на підводний човен. І на цьому місці опис раптом обірвався, а капітан-лейтенант перейшов до другої частини своєї промови, сухої і діловитої, без поетичних порівнянь, ніби йшлося про речі маловажливі:

— Сиджу біля перископа. Атакуємо. Здається, рефрижераторне судно, закривається кормою. Починаємо занурення. Сто десять. Есмінець іде по пеленгу на зближення — сто сімдесят, лівий борт — десять, новий курс — сто двадцять, стукотіння гвинтів затихає, потім знову стає голоснішим, сто вісімдесят градусів, глибинні бомби: шість, сім, вісім, одинадцять, згасло світло, нарешті увімкнули аварійне освітлення, і тут же підряд кілька повідомлень про готовність бойових постів, есмінець сповільнює хід. Останній пеленг сто шістдесят, лівий борт — десять. Новий курс — сорок п'ять градусів…

На жаль, після цього надзвичайно цікавого моменту знову пішли описи природи у стилі «атлантичний вітер», «світло на Середземному морі», а також настроєвий опис «Різдво на підводному човні» з обов'язковою мітлою у ролі ялинки. Під кінець він вигадав уже зовсім містичне повернення після успішного походу, приплів до нього Одіссея і всіляке таке: «Перші чайки віщують наближення до гавані».

Я вже не пригадую, чи вчитель вищої категорії Клозе завершив цю доповідь своїм звичним формулюванням «А тепер до роботи!», чи співали всі хором «Ми любимо шторми». Пригадую тільки ввічливі і стримані оплески, а також дівчат із косами у перших рядах, які першими піднялися зі своїх місць. Коли я озирнувся у пошуках Мальке, то не побачив його, і тільки його проділ кілька разів з'явився у натовпі біля правих дверей, але у мене під час доповіді затерпла нога, тому я не відразу зміг зіскочити з віконної ніші на напастовану підлогу.

Я зустрів Мальке вже аж у перевдягальні біля спортзалу, але не міг знайти слів для початку розмови. Поки ми переодягалися, пішла чутка, яка відразу ж підтвердилася, що нам випала велика честь, і капітан-лейтенант попросив свого колишнього вчителя гімнастики Маллєнбрандта ще раз потренуватися у спортзалі, хоча і не відчуває себе у формі. Під час двогодинних занять, якими зазвичай у суботу завершувався шкільний тиждень, він показав усе, що вмів, спершу нам, а потім дванадцятикласникам, які приєднувалися до нас на початку другого уроку. Невисокий, з рясним темним волоссям на тілі, м'язистий. Він узяв у Маллєнбрандта традиційні червоні спортивні штани і білу футболку з червоною смугою і чорною літерою «С» на грудях. Коли він переодягався, усі накинулися на нього з питаннями: