Мария Матиос - Мама Маріца — дружина Христофора Колумба

Хай би тлумачили, проте не осудливо. Колективний місцевий осуд міг не тільки спантеличити, але навіть уплинути на подальший хід будь-чийого життя.

Через те в Мишині наймудрішим вважалося остерігатися людського осуду.

Щоправда, щілина для маневру залишалася завжди і будь-кому.

Місцевому люду зрідка можна було не остерігатися навіть порушення писаного закону.

А ось публічного людського осуду слід було остерігатися завжди. Бо кожен мешканець Мишина за особливу провину перед громадою, звичаєм чи неписаним законом, мав шанс бути покараним суворіше, ніж прокурором: засудженого колективним осудом місцеві люди ігнорували в один і давно перевірений спосіб — повним мовчанням та бойкотом: переходом на протилежний бік вулиці.

І перш, ніж щось робити важливе, кожен мешканець містечка, який дбав про своє ім'я чи ім'я своєї родини, повинен був замислитися над основоположним правилом цієї території — чи його дія або вчинок не викличуть загального осуду, який може обернутися для «штрафника» серцевим нападом, ба, навіть смертю?

Щоправда, Маріца не надто глибоко вникала в цю філософію місцевого життя, як не мала особливого невдоволення від думки, що її можуть не зрозуміти люди, яких вона щиро любила вже тільки через те, що вони жили там, де Маріца була щаслива.

Дотеперішнє її щастя в Мишині було повним і не облікованим.

І щастя називалося — Христофор.

Воно було всеохопним.

Повсюдним.

І безконечним.

Це щастя не могло мати віку, смутку чи сумніву.

Воно могло лише розростатися й наповнюватися новими відтінками, барвами та узорами. Триваюче щастя було щемке, як спогад про далеку тепер Маріцину батьківщину сонця, червоних помідорів, винограду і сльозогінного флуєра.

Зачувши з телевізора чи радіо мелодію своєї вітчизни, повну сонячної радості чи безмежної чорної туги, Маріца відкривала навстіж двері з кімнати і в комору, ставала обіч діжок із мукою, цукром чи салом, бралася обіруч за крижі, і, наспівуючи почуту мелодію, із заплющеними очима колисалася в такт музики стільки, скільки витримувало її терпіння.

Проте терпіння вистачало не так уже й набагато, оскільки від природи Маріца була нетерплячою й подеколи гострою, як мелодія рідного «жоку». Стрімкий молдавський «жок» іноді нагадував їй не менш темпераментний «гопак» Христофорової батьківщини. Проте в «гопакові» було більше рухливості, дії, тимчасом як «жок» стинав душу несамовитою, майже досмертною пристрастю, здатною розірвати кров у жилах чи серце в грудях.

…МАРІЦА НЯМЦУ, яку Христофор Рибачук забрав у Мишин мало не зі шкільної парти, тепер охоче вчилася в місцевому педучилищі на заочному відділенні і працювала вихователькою в дитячому садку. А Христофор, що його з самого малечку в містечку називали Колумбом за екзотичне для цих країв ім'я, шоферував у місцевому радгоспі. Чоловік частенько пропадав у від'їздах, і Маріца, як їй здавалося, щоразу більш-менш спокійно чекала його повернення додому.

Проте одного разу терпіння зрадило.

Христофора не було вдома весь тиждень. Перші дні Маріца ліниво нудилася, далі — нестерпно тужила. А коли на сьомий день твердо пересвідчилася, що нарешті понесла, була би на радощах сама йшла назустріч чоловікові.

Занадто часто сіпала віконну фіранку, видивляючись світла фар Христофорової вантажівки.

А на сьомий день половину ночі простояла в темній проймі вхідних дверей, не спускаючи очей із дороги: слухала своє тіло.

Подеколи, у хвилини надмірного хвилювання й чекання, яке ставало нестерпним, Маріці здавалося, що вона чує, як росте в ній щойно зачатий плід. Отам, у гарячій її утробі, із-під самого серця й аж до самого лона, з кожною хвилиною більшає в ній Христофорове сім'я — аж ось-ось заб'ється дитяча ніжка чи заворушиться скоцюрблене удвоє тільце.

І тоді жінка несамовито хрестилася: від страху, що збожеволіє на радощах і не встигне розказати своєму коханому Колумбові, що в них нарешті буде дитина.

Такий собі кучерявий і балакучий, як Маріца, молдаванчик.

Чи чорненька, з карими очками і двома ямками — татова копія, — україночка.

…МАРІЦА НЕ ПАМ'ЯТАЄ, як не збожеволіла тої миті, коли з самого рана двері в будинку неприродно заскрипіли — і на порозі хати став директор радгоспу, фельдшерка з місцевої амбулаторії й дільничний міліціонер.

Лише пам'ятає, що фельдшерка поїла її гіркою гидотою й кілька разів колола руку вище ліктя, а директор усе повторював про якийсь п'яний КАМАЗ, що протаранив Христофорову вантажівку, розпоровши кабіну навпіл.