— Радик твій — рідкісний козел.
— Вони всі козли, не треба його відокремлювати, люба.
— Ясна річ, всі. Але є рідкісні козли, типу як із Червоної книги, тільки навпаки. Так оце — твій Радик.
— А чому це він мій, га? Він — твій. Це ти нас познайомила, забулася? Ти ж його знала раніше, і що, не думала тоді, що він козел?
Чи ти знала, що він козел і навмисно мені його підсунула? Знаєш, якщо це правда, то виходить якось не по-дружньому, Таню.
Із цим я погоджувався на всі сто.
— А чого це ти обурюєшся? З хворої голови на здорову. Він — твій. Тому що ти з ним спиш. А я його просто знала. А коли чоловіка просто знаєш, а не спиш із ним, то можеш і не знати, що він — козел. Коли ти з чоловіком не спиш, він — абсолютно інший. Узагалі буває, що наче й зовсім не козел. — Ти сама второпала, що кажеш? У мене питаннячко, до речі, намалювалося. Люба, а чому ти з ним не спала? Ти підозрювала, що він козел? От скажи мені зараз, сидячи тут, коли ти п’єш зелений чай за мій рахунок, скажи, ну ж бо, давай-давай.
— Чого це тебе розібрало? Добре. Я з ним не спала, тому що він смердить.
— ???
— Ну, чого вирячилася? Якщо він тобі не смердить, це не означає, що він нього не смердить. Від нього не смердить тільки по понеділках, до речі. Він, мабуть, у неділю тільки миється. Ти не помічала, ні? Мовчиш? Тобто — не помічала. Тоді в тебе притуплений нюх. Слухай, а навіщо взагалі ним, козлом, псувати наш із тобою вівторок? Пішов він.
— Ти чому мені не сказала, що він смердить?
— Слухай, якщо він мені, розумієш, ме-ні, смердить, це ще не означає, що він буде смердіти всім, що він тобі смердітиме.
І ти ж бачиш? Він же тобі не смердить. То що, я не права? Слухай, припини це.
— Я — не всі. Могла б мені сказати про це завчасно, поки я ще з ним не спала.
— А що б це змінило?
— Я б, може, не стала з ним спати.
— То й не спи. Хто тобі заважає?
— Ну, оце ти сказонула, Таню. Ми ж зустрічаємося з ним, то як це не спати? Зараз, коли ми зустрічаємося, не спати? Ти роби, як хочеш, люба. Ти ж дивачка в нас. А я так не можу. Коли вже зустрічаєшся з людиною — то спи!
Я настільки перейнявся їхньою розмовою, що дуже активно сьорбнув юшки, яка підступно прикрасила жирними плямами мою білу в тонку сіру смужку сорочку. Дівчатка дивилися на мене. «Дівчата, — промовив я до них. — Полюбіть мене заплямованого. Бо білого мене кожний зможе полюбити». «Пішов ти на хрін», — сказала принципова не-Таня, яка не може не спати з чоловіком, якщо з ним зустрічається. До речі, я схвалюю її принцип. Але які ж у наш час жінки стали язикаті.
А ще я подумав, скільки разів на день мене і тих, хто поруч, і тих, хто далеко, шлють на цей хрін? Як цей орган узагалі витримує такий наплив люду. Це ж кожного дня: ідуть, ідуть, ідуть. Нескінченна черга. Більша, ніж на сповідь до канадійської церкви напередодні Великодня. Ніякого спокою. Хто це здатний витримати? А ще дуже цікаво: чий він? Чий він, цей хрін?
Свої великі думи я продовжував думати («Думи думати» — все правильно!), прямуючи на нараду. Я прийшов туди першим. Хоча біля конференційної зали крутились якісь сумнівні та похапливі типчики. Як виявилося, то були банкіри. Частіш їх треба по телебаченню показувати, я хочу сказати, щоб люди бачили, КОМУ вони віддають свою грошву.
Усе розпочалося, щойно зайшов Василь Васильович. Обличчя всіх присутніх водночас перетворилися на обличчя людей, котрі думають щоками. Вася розпочав нудний спіч. Якщо ви хочете, щоб я переказав вам, про що воно було, навіть не сподівайтеся. Я спостерігав за тим, наскільки швидко люди вип’ють усю мінеральну та солодку воду. Дуже швидко. Треба іншим разом знайти собі напарника і влаштувати тоталізатор. Я б поставив на Варвару, вона — спритна жіночка. Набурмосена така. Індичка з блокнотом, ручка напоготові. Слухає свого Васятка. Я взагалі-то так думаю: «Коли ім’я тобі — Вася, на фіг прізвисько тобі?»
Озираюся на банкірів, одне обличчя мені здається знайомим, я починаю порпатись у спогадах, і нарешті згадую, що бачу нікого іншого, як Стерна Геральда Генріховича. Рідкісного козла. Моя колишня секретарка, не та, яка «Секретарки Немає — вісім», що варить ковбаси в моєму чайнику, а секретарка з того, ситого життя, колись працювала в цього монструозного монстра, і це саме вона розповідала мені
історію про великого банкіра Геральда Стерна, або що з людьми робить уринотерапія
Квітень запалював бузкові пуп’янки. Стерн уже тоді був монстром. Іноді (а може, й завжди?) монстри очолюють правління банків. Щоранку він стояв у вузькому проході коридору й зустрічав співробітників важким поглядом. «Щось ви мене дратуєте», — замріяно, навіть украдливо казав він і різко бумкав по відремонтованій під Європу стінці своєю великою рукою, на пальцях якої зійшли невідомо ким посіяні руді звивисті прорості. Після того, як ви почули на свою адресу таке вишукане зауваження, наступного ранку на роботу можна було не виходити. Вас було звільнено. Бачите, як просто? Простіше навіть, ніж оформити розлучення в країнах арабського світу.
Читать дальше