Лариса Денисенко - Корпорація ідіотів

Віка народилася в Донецькій області, в маленькому містечку, де всі нормальні хлопці ходили з піднятими плечима, в які наче було вшито круглу голову, і постійно сякалися в пилюку або калюжі. Хто не ходив і не сякався, був або хворий, або дебілкуватий, або не місцевий. Усіх хворих, дебілкуватих і немісцевих били.

Віку стали вважати гарною з класу восьмого, коли в неї сформувалася статура, і дівчинка-мотузка перетворилася на жінку з довгими ногами. Тонка талія, широкі стегна, груди відповідного розміру: «В неї такі цицьки — наче обхопити стовбур п’ятирічного дубка» (якийсь європейський невротик сказав би примітивно — 90B, куди йому, хробаку, до образного мислення донецьких пацанів). Тоді ж її помітив найнормальніший із нормальних пацанів — Григір Зубодер (сподіваюся, що ви зрозуміли, що Зубодером його звали не тому, що він був дантистом).

Усі дівки знали: як тільки виросли цицьки, треба лягти під когось найсильнішого, бо інакше все одно тебе трахнуть, ще й не раз, то краще вже завчасно потурбуватися про своє майбутнє. Віка це також знала, тому, щойно побачила, що Григір на неї зазіхає, відразу без зайвих охів-ахів віддалася йому вдень, влітку, в пилюці. А сталося так через те, що ніхто не розповідав Віці, як би то мало відбутися. Не було в її голові отієї маячні: про принців та білих коней. Про троянди, цукерки, кіно, вино, мереживне ліжко та зорі за вікном — теж не було.

Народжувала вона, коли закінчувала школу. Атестат їй дали, тому що в тих краях вагітні учениці — не така вже й дивина. А вчилася Віка, до речі, непогано. Батько її був шахтарем, мати ніде не працювала, поралася по господарству. Онукові вони не зраділи. «Ще один писок. Годуй його». Крім Віки, вони мали ще чотирьох дочок. «Принесла ото. Одного разу роззявиш ноги — всі в селі роти роззявлять. Про що ти тільки думала? Сором який, що про твоїх молодших сестер казатимуть? Що в нас у родині хвойд виховують?» Батько мовчки пив днями. Григір одружуватися не хотів. «Одружуся — і що? Годуй їх, блін! Та хто вони такі, блін?»

І Віка вирішила втекти. Хоч і не мріяла вона ніколи про принців на білих конях, але й жити з дитиною в родині, де й тебе, і її всі ненавидять, вона також не мріяла. Вона хотіла й білу сукню, і криків «гірко», і щоб усе селище гуляло за одним величезним столом, і подруги заздрили її вроді та хлопцю, якого вона підчепила. Але Григір її покинув, то будь-хто міг під спідницю залізти. Треба їй було таке? Ні, не треба. Малого вона залишила мамі на згадку про себе, а сама подалася в мандри. Зупинилась у якомусь містечку на Київщині. Знайшла порожню хатину, розхитану, стару. Оселилася. Ніхто її не гнав. Приїхала якась молодичка — то хай живе, щоб тільки їсти не просила. А вона не просила, самі стали приходити й давати.

Віка звикла щодня масажувати напрацьовану батькову спину, дечому навчилася від нього, дечому від одного старого, який умів кістки вправляти, дещо прочитала у брошурці (про точки, про м’язи, про кістки, про защемлення нервів), що дав їй учитель фізкультури, він же — історик, він же — військовик. Обрала найязикатішу бабу, потерла їй спину медом, баба молодицею себе відчула, вже й не знала, як надякуватися. Понесли їй яйця, м’ясо, хліб, домашнє вино, голодну не залишили.

Якщо є Київська область, з відносно прозорими річками та залишками лісів, а також, відповідно, карасями в озерах, вепрами в лісах, — то неодмінно коли-небудь, але обов’язково з’являться й кияни, а тут уже, дівчино, ґав не лови. Щастя свого Віка не проґавила. Яке ж воно було, її щастя? Один кругленький старий дядько, що служив чиновником «по культурі». Він Віку й до інституту влаштував, культури, звісно. І з людьми потрібними звів. Жила вона з цим щастям майже як за кам’яною стіною, лише стіна та була не її. Тому одного разу опинилася ця стіна там, де й була весь цей час — біля щастевої дружини, а Віка чергового разу лишилася сама.

Проте зараз було легше. По-перше, ноги її коротшими не стали, а дещо додаткове з’явилося. У Віки були зв’язки, тому на вулиці вона не опинилася. Вчилася в інституті, влаштувалася працювати до масажного салону. Клієнти, побачивши її ноги, забували багато про що, насамперед про своїх дружин та коханок. Деякі навіть одружитись обіцяли. Наречені. Один — козел, інший — з Росії. Але які там наречені, обидва — козли одружені. А ще був палкий італієць Паоло, про якого подруга Віки Наталя казала: «Прийде італієць палкий та дасть тобі три палки». На більше в даному разі можна було не розраховувати. Бо Паоло був жадібний.