Люко Дашвар - РАЙ.центр

Макс лежав на проваленому дивані, хоч звечора Гоцик і погрожував захопити його, все роздивлявся простір, у якому жила його любов. Після розповіді Гоцика про передранішню появу Люби на Костянтинівській Макс тепер не міг дочекатися ранку. Йому здавалося, варто лише їм із Гоциком сісти у човен, відплисти за Київ, як він одразу перестріне Любу, кинеться до неї, обійме і прошепоче, що більше ніколи не відпустить її від себе. Ні на крок.

— Розкажи про себе. — Почув голос Гоцика.

— Навчався у Лондоні, нещодавно повернувся. Маю цікаві пропозиції щодо роботи, але ще не вибрав.

— Нащо тобі працювати? У тебе «мазераті»…

Макс сумно всміхнувся.

— І ти туди ж… Мене не цікавлять батьківські гроші. Я зроблю себе сам. Деякі з моїх друзів після навчання залишалися на кілька років за кордоном тільки для того, щоби повернутися в Україну вже фінансово незалежними людьми і діяти тут без батьківських вказівок. А я вирішив — мені дістане духу почати тут з нуля. У мене добра освіта, а це дає не тільки знання, а й розуміння, як краще їх…

Пафосну промову Макса перервав телефонний дзвінок.

— Серед ночі… Хто? — здивувався Макс.

Гоцик взяв слухавку.

— Алло…

— Хлопці… Не розбудила? — почув схвильований жіночий голос. — Це Любина мама. Донечка дуже просила вам зателефонувати. Несподівано приїхала. Й години не побула. Тільки-но пішла. Торохтіла, торохтіла, я й не зовсім зрозуміла… Якась надзвичайна пропозиція, експедиція… Обіцяла писати. Вам наказала передати — все гаразд, вона вас любить…

Гоцик поклав слухавку, глянув на закляклого Макса. Слово би мовити, так ні. Зціпило вуста, не розімкнути. Макс рвучко підхопився з дивана. Гоцикові у вічі.

Гоцик зітхнув:

— Люба… не повернеться.

У двадцятисемиметровому космосі на Костянтинівській зависло горе.

— Чому? — самими губами спитав Макс.

Гоцик знизав плечима, заходився шукати цигарки, наче важливішої справи не було.

— Якась надзвичайна пропозиція чи щось таке… Люба поганого не утне. Значить, їй так краще…

Макс спустошено дивився в одну точку.

— Можна… я тут поживу? Поки Люба не повернеться…

— Живи, — погодився Гоцик уже від дверей. Показав Максові цигарку. — Піду покурю… Диван твій.

Макс лежав на проваленому дивані без жодної думки в голові. Дивився на Ґевару на стіні. Уявив голе Любине тіло, трепетні руки обвивають його шию: «Ти у мене перший… Перший і єдиний на все життя». Макс заплющив очі і раптом зрозумів — так і було. По щоці потекла одинока сльоза. Макс порадувався, що Гоцика нема поряд.

Гоцик ішов до Дніпра. Обривав по дорозі квіти з клумб, задихався од сліз. Дійшов до пішохідного мосту, вийшов на саму його середину, кинув квіти у річку.

— Прощавай, Любо… — прошепотів.

До ранку Володимир Гнатович Сердюк голив власне тіло, аж доки на ньому не лишилося жодної волосинки. Управився. Глянув у дзеркало на розчервонілий, із кривавими плямами тулуб, побачив поряд зі своїм віддзеркаленням юну чорняву дівчину. Загарчав. Вхопив флакон з туалетною водою — у дзеркало. Дзень — посипалося скло!

— А-а-а-а… Не полишаєш мене! Все ти… Все ти, сучко! Ти у всьому…

Вискочив з ванної кімнати, опанував себе, одягся, набрав номер дружини.

— Женю? Повертайся додому. Розумію, мої ревнощі… Ще й у такому віці… Це щось аномальне. Мабуть, занадто багато працюю… Але… Коли ти поряд, я можу виграти будь-яку битву… Ти чуєш?

— Вово, ти мене задрав! — відповіло Перепечаєве стерво. — Цього разу повернуся, але запам'ятай…

Сердюк не витримав, відрубав зв'язок. Упав у крісло. Мізки розігрівалися дрібними планами, про важливе Володимир Гнатович намагався не думати.

Дзвінок у двері. Так скоро? Сердюк натяг маску задумливої ввічливості, відчинив двері — на порозі стояв блідий, переляканий Рома Шиллєр.

— Де вештався?

Шиллєр похапцем озирнувся, вскочив у квартиру, зачинив двері.

— Володимире Гнатовичу! Ви знаєте, як я до вас ставлюся. Заради вас… Але…

— Що? Куди ти подівся вчора від ресторану?

— Перепечай! Примусив їхати з ним. Три години розпатякував про якісь цінності, а потім наказав писати замість нього книгу. Тобто він говоритиме, а я як літературний нігер… Безплатно.

Сердюк похмуро усміхнувся.

— Хочеш жити, Шиллєре, пиши. Не хочеш жити — не пиши.

— Я не звик працювати безплатно. Це аморально.