Люко Дашвар - РАЙ.центр

— Щоби ти, падло, назавжди зникла з мого життя! Назавжди! Зрозуміла? — трусив огрядну тушу.

Відпустив — пані Женя так і заклякла. По вітальні забігав, усе підряд у дружинину сумку вкидає — гроші, золоті цяцьки, ключі від автівки. У руки їй тицьнув.

— Пішла! — під руку і до дверей. Під дупу ногою. Дверима грюк! Усе! А далі хай адвокати голови сушать.

Упав у крісло біля перенаселеного бару. Серце калатає. Налив чарчину. Другу… Увімкнув телевізор, знайшов музичний канал і налив третю. Четверту випити не встиг. Різкий дзвінок у двері повернув до реальності. Володимир Гнатович схопив важку бронзову, кажуть, скажено дорогу рибу з дивним хвостом і пішов добивати Женю аргументами. Бо хто ще міг бути? Тільки вона.

Відчинив. Замахнувся.

— Ай! — Рома Шиллєр ледь устиг відскочити — бронзова риба прорубала дірку в підлозі на тому місці, де стояв легковажний «мордодєл».

— А, Шиллєр! — глухо сказав Сердюк. — Хочеш жити, дзвони три рази.

— Володимире Гнатовичу, я за вами… — Шиллєр хвилювався. Якби Сердюк не був настільки шокованим, він би обов'язково помітив — Рома Шиллєр надзвичайно хвилювався, а це щось неймовірне.

— Пішов звідси! — Сердюк спробував грюкнути дверима перед Роминим носом, але Шиллєр вчепився у дверну ручку, смикнув до себе, почав гарячково пояснювати — надзвичайна ситуація, з'явилися документи, що підтверджують участь Сердюка у зґвалтуванні.

— Що?! — Сердюк відпустив двері, глянув на Рому як на божевільного.

Рома нервово показав на годинник.

— Зустріч через двадцять хвилин. Якщо не приїдете, віддають матеріали в пресу. Тільки заради вас влізаю в цю багнюку. Сердюк загарчав, вирвав з підлоги рибу і пішов до ліфта. Не дозволив Ромі сісти за кермо. Сам. Напружений Шиллєр скрутився поруч, з острахом дивився на дорогу, пояснював — сам нічого не розуміє, дивний дзвінок, несподівана інформація, короткий наказ бути за містом біля ресторану «Мисливець».

— Якби був час з'ясувати, хто це…

— А хто б не був — порву! — вибухнув Сердюків адреналін.

За містом по трасі. На п'ятому кілометрі непримітний поворот, кілометр углиб лісу по ґрунтовій. Ресторан «Мисливець» — як мисливець у засідці посеред густої діброви. Сердюк зупинив автівку, грюкнув дверцятами — бронзова риба так і лишилася на сидінні, — посунув на ресторан бульдозером — хай би хто спробував на дорозі стати. Шиллєр обережно йшов слідом, все озирався, наче на дубах засіли снайпери. А що? І таке цілком могло би бути. За метр до ресторану зупинився. Звідси подивиться на Сердюкдве соло.

Володимир Гнатович навіть не уявляв, що за нові вороги враз виникли на поверхні. Купа — не фраєр, Купа докопався б. Може, якась новітня дрібота з молодих думає, що Сердюка можна залякати фразами на кшталт: «Мільйон, чи за десять хвилин усе вибухне!» Боже ж мій! Та ми це пройшли у дев'яностих. Нас на понти не взяти. У нас за плечима такий досвід, що…

Ногою у двері — ба-бах! Став на порозі, зробив крок і… закляк. У невеличкій — чоловік на двадцять — вишуканій залі з мертвими оленячими головами по стінах сиділи двоє. І навіть якби приглушене м'яке світло раптово померкло, Сердюк би й тоді упізнав цих двох.

— А! Вовко! — скептично усміхався Сердюків тесть — старий Перепечай. — 3 тебе штраф. Запізнився на десять хвилин.

— Привіт, колего, — повернув до Сердюка квадратну щелепу Ростик Коноваленко.

Сердюк нахабно примружив око, усміхнувся дияволом і мовчки пішов назад.

— Перепрошую! — На порозі виріс чолов'яга з м'язів. Жестом запропонував Сердюку приєднатися до компанії. — На вас чекають…

— А-а-а… Чекають… Ну що ж… — задихнувся, пішов до стола, за яким сиділи Федір Перепечай і Ростик Коноваленко, демонстративно розкуто усівся між тестем і ворогом. — Поруч із Ростиславом сядь! — наказав Перепечай.

— Може, вам ще станцювати?!

Коноваленко кинув на Сердюка швидкий погляд, і Сердюк раптом зрозумів — Ростик теж запрошена жертва, як і він. Цікаво, цікаво… Підсунув стілець ближче до Коноваленка — чисто партійний шеф комсомолят до себе на килим викликав.

Перепечай облизав язиком вставні зуби:

— Оце перебирав архіви… Мемуари хочу написати. Для молодих. Аби знали, як треба життя прожити. Аж наштовхнувся на свідчення секретарки вашого обкому комсомольського, Софії… Що її зґвалтував… Сердюк Володимир. Справа, звичайно, давня, але не мертва, — примружив вицвілі оченятка, Сердюка зміряв. — Якщо сьогодні ж не повернеш мою Женечку додому, завтра уся ця багнюка заполонить пресу.