Люко Дашвар - РАЙ.центр

— Одинадцятий поверх, — сказав консьєрж. — Обслуга дзвонить два рази. Не переплутай.

— Дякую! — усміхнулася азартно.

Життя радувало. Розрізнені плани, як шматки смальти, складалися в один великий оптимістичний вітраж. Вона у Києві. В академії. Навчання дається, дах над головою є, а тепер буде й робота, щоби самій за нього платити.

З радості тричі натиснула на кнопку дзвоника.

— Все зрозуміло! Ти тупа. — 3 порога на Любу прискіпливо дивилася огрядна жінка років п'ятдесяти з маленькими хижими оченятками.

— Ой! — розсміялася Люба. Плечима знизала. — Я згадала… Треба було два рази. Доброго дня, — додала.

— Паспорт принесеш, ідентифікаційний код, довідку від лікаря-інфекціоніста. — Жінка вже йшла вглиб великої оселі, тикала пальцем праворуч і ліворуч. — Тут підлогу натирати. Там під диваном іноді лишаються іграшки Кінґа. Це сусідський той-тер'єр, який іноді приводить до нас свою хазяйку. Іграшки треба мити у мильному розчині і насухо протирати бавовняною серветкою. У вітальні починаєш із підлоги, а вже потім переходиш до посуду…

— Мене звати Люба, — не втрималася.

Жінка зупинилася. Зміряла дівчину зневажливим поглядом.

— Я не питала.

— Вам же треба якось до мене звертатися… — знітилася.

Жінка всміхнулася без добра. Смикнула за руді коси.

— Руда. Я зватиму тебе Руда. Прибери волосся.

Люба скрутила волосся на потилиці.

— А мені як вас звати?

— Хазяйка!

Ну, стерво! Звісно, гидке пузате стерво, а п'ятдесят баксів за один прихід справно платить. Тричі на тиждень з четвертої до дев'ятої вечора Люба з таким завзяттям вичищала хороми у «Царському селі», що й хазяйка здивувалася.

— Що ти все либишся, як дурна?

Люба знизала плечима і вирішила обійтися без одкровень.

— Можу не посміхатися.

— Не посміхайся, — наказала хазяйка.

Увечері, витративши половину заробітку на харчі для всієї компанії, Люба сиділа на килимку двадцятисемиметрового космосу на Костянтинівській і зі сміхом розповідала про жирне життя «Царського села». Ні, вона ще ніколи не бачила такої нудоти. По всіх стінах — тільки хазяйчині портрети тридцятирічної давнини. «Я зовсім не змінилася! Ні! Це не пластика, це гени…» Манікюр чи візит до косметолога — подія дня: хазяйка збирається довго, мов на церемонію коронації. Окрема справа — спілкування зі стилістом, який, за офіційною версією, добирає хазяйці одяг, взуття й аксесуари. Такий собі Только з творчим псевдо Токо Моно. Хлопцю років тридцять, у сини їй годиться, а вона зачиняється з ним у спальні й, мабуть, ґвалтує без сорому. А він, дурний, терпить, бо після спальні — кава і гроші. Нібито за добір того таки одягу. А око сіпається. Ідіотські телефонні розмови: «П'ятсот тисяч баксів на шопінґ — цілком пристойний подарунок…», «І це вернісаж? Від картин тхне не мистецтвом, а трудовими долонями!», «Завтра запросіть журналістів — я скажу щось про соціалку»… «Ні, це паті пройде без мене! Чому, чому?! Там буде хвойда Віта Челядинська. І взагалі, я чекаю на дитину!»

— Вона вагітна? — спитав Гоцик.

— Яке?! Їй років сто! — розсміялася Люба. — А у її чоловіка погані очі. Риб'ячі. Він спеціально кладе гроші у непримітних кутках… Перевіряє, чи візьму.

— Про стиліста знає? — зацікавився Макар вдачею жирних.

Люба знизала плечима.

— Хочете прикол? Хазяйка вважає, що «Чорний квадрат» написав Малєр, а Малевич — то такий маловідомий композитор. Принаймні коли вона обвішувалася діамантами, щоби сяяти у філармонії, то збиралася на Малевича.

— Забашляє, їй і Малевич зіграє. Устане з труни і зіграє, — докинув песиміст Макар.

— Вони жалюгідні й нікчемні, — підвела риску Люба. — Я ніколи не буду так жити. Ніколи! Це смішно.

За два місяці стало не до сміху. Люба повернулася з «Царського села» роздратованою і приголомшеною. Показала Макару і Гоцику поколоті пальці: хазяйка спеціально розкидала під меблями голки. Якщо голка лишиться, значить, Люба у цьому місці підлогу не мила.

— Я її на шматки порву! — визвірився Гоцик, а Макар уже підхопився громити жирних.

— Ні, братчики… Не треба, — безпорадно.

Так Макар із Гоциком дізналися, що у веселої азартної Люби теж бувають похмурі дні.

— Плюнь на них, — порадив Гоцик.

Вона раптом усміхнулася.

— Гей, голото! Не вистачало, щоб ми через жирних депресували. Будьте ви людьми, зваріть Любі кави, бо у Люби пальчики болять! Коли ми станемо багатими, жирних не буде. Тільки розумні. Повірте мені.

— Маєш аргументи? — спитав Макар.