Люко Дашвар - РАЙ.центр

Пані Женя примружила очі, обережно взяла Макса за руку.

— Кожна справжня мати має одну нездійсненну мрію — заслонити своє дитя від всіх бід, — почала обережно. — Я би так хотіла зараз… обійняти і пожаліти тебе, але… Вибач, Максе! Тебе не треба жаліти. Ти просто не розумієш однієї важливої речі…

Макс гірко хмикнув:

— Якої?

— Ти абсолютно ні в чому не винен. На тобі гріха нема.

— Ти — моя мама. Ти і не могла би сказати інакше.

— Я кажу це як лікар.

— Ти ніколи не працювала…

— А медичний закінчила з червоним дипломом…

— І що?

— Я можу з точністю поставити діагноз молодій людині, яка вирішила накласти на себе руки, ще й так нахабно і демонстративно. — Пані Женя не втрималася, сіла на дивані і чітко вимовила: — Де-бі-лізм!

— Ти жартуєш? — Макс подивився на матір як на божевільну. — Я у неї в шахи виграв тільки раз!

Пані Женя загорілася, підхопилася з дивана, заходила по вітальні.

— Лікнеп! Спеціально для тебе. «Соціальні коріння дебілізму». Основна маса наших, так би мовити, співвітчизників безбожно зловживає алкоголем. Цифри страшні! Національна катастрофа. Ймовірність народження дебілів у таких сім'ях, а їх, нагадую, мільйони, — дуже висока. І що маємо? Діагностувати хворобу складно. Мільйони дебілів спокійно ходять по вулицях. Деякі з них частково дуже обдаровані — до речі, можуть відмінно грати у шахи чи миттєво перемножувати тризначні числа. Але всі вони мають нестійку психіку. Владарювання випадкових емоцій над логікою і здоровим глуздом. Результат? Непродумані вчинки… Недарма люди усе частіше звертаються один до одного: «Ну ти дебіл!» Вони навіть не здогадуються, наскільки близькі до істини. — Пані Женя зупинилася, задумливо захитала головою: — Вона однаково погано скінчила б… Хвороба така. Ти абсолютно ні в чому не винен! Ти ж не штовхав її з мосту?

Макс не відповів. Люба перед очима. Весела, азартна, красива і надзвичайно горда.

— Якби ти побачила її хоч раз, ти би ніколи не розповідала мені про дебілів… — щемко.

Дістав мобільний, шукає у ньому щось.

— Що там, синку? — пані Женя обережно. Здається, лекція про дебілізм не справила на Макса потрібного враження.

— У мобільному є Любине фото… — і голос тремтить. — Зараз покажу…

— Максе, благаю. Не треба мені її фото! Давай закриємо цю тему раз і назавжди. Батько залагодив проблему зі свідком, подія у минулому. Нам нема чого рвати серце.

— Нема чого?.. — Макс раптом зблід. Божевільними очима зміряв мати. Усміхнувся недобре. — А Люба… Як же Люба? Треба ж… Тіло знайти. Батьків повідомити. По… ховати. Крім мене, ніхто не знає, що з нею сталося. Ти розумієш? І я… Я мовчу! Це ж… І ти… Ти навіть не жахнулася, що загинула людина… Годуєш мене якоюсь маячнею про дебілів… А треба ж… — Забігав, за голову схопився. — Господи, Господи…

— Ми заспокоїмося, і все… — почала було пані Женя.

Макс здригнувся, з несподіваним шаленством жбурнув у матір мобільний.

— Припини! Припини мене заспокоювати! Я сволота! Покидьок і справжній дебіл! Треба йти… Йти…

До дверей. Пані Женя зірвалася з місця, ухопила Макса за руку.

— Не пущу! Не пущу! Ой! Серце! Серце!

— Відчепися! Відчепися від мене зі своїм серцем! Треба водолазів! Треба шукати, — виривався.

— …Добрий вечір! А я подумав, мати серіал дивиться. — На порозі вітальні стояв чорний як демон Володимир Гнатович Сердюк і з холодною люттю дивився на дружину і сина. Макс раптом обм'як, розгублено подивився на батька.

— Водолазів треба… Шукати тіло…

— Звичайно. Я вже розпорядився. Зранку почнуть, — кидав Сердюк крижинки в розпечений простір вітальні. — Вночі водолази не працюють.

Макс опустив голову, незграбно, як каліка, почвалав до гостьових покоїв.

— Максе, чому не йдеш до своєї кімнати? Ти ж вдома, а не в гостях. І твій мобільний… — Пані Женя тривожно дивилася сину вслід, підібрала мобільний…

Макс не відповів. Мовчки зник за дверима гостьових покоїв, та пані Женя не чула, як клацнув замок. Зомбовано дивилася на екран синового мобільного. А з екрана нахабно, як здалося пані, усміхалася рудоволоса дівчина. Пані аж затремтіла од люті: упізнала колишню служницю, упізнала.

Сердюк повернувся додому не в гуморі. Звістка про зникнення лікаря не приголомшила — і не з такого гівна випливав! — але стривожила і насторожила. Шкірою відчував — щось тут не так. Після Мартиного дзвінка в окремому кабінеті дорогого ресторану з заново накритим столом Рома Шиллер малював йому логічні ланцюжки: