Люко Дашвар - РАЙ.центр

— Лактіонова?

— Здається, він…

— Зараз буде, Володимире Гнатовичу.

— Як наш лікар?

— Дзвонить додому і завіряє, що зустрів чесного політика, який поверне лікарню до життя.

— Кави йому. Хай поки що сидить як вкопаний, — відрубав зв'язок.

Ну от і все. Починаемо операцію «Таємниче повернення електрики в райлікарню». Хай Коноваленко біситься, Володимир Гнатович — ні при чому. Взагалі не знає, про що мова. Люди шепочуться: «Всесильний Сердюк одним рухом повернув світло?..», «Ой, ну що ви слухаєте тих людей? Перебільшують…» Красиво. Їй-богу, красиво. Вищий пілотаж. Треба буде Шиллєру в морду плюнути.

Знову за мобільний.

— Марто, де Шиллєр?

— Здається, на телебаченні…

— Як повернеться — до мене!

— Вже дзвоню! — проторохтіла Марта.

Рома Шиллєр сидів біля басейну — зустрічна хвиля, вода-блакить — нелогічно дорогого фітнес-центру на Оболоні. Пив апельсиновий фреш і дивився на самотню товсту плавчиню, що розсікала водну поверхню з потужністю підводного човна. Дивні люди. Надворі літо сміється, а вони… вона, одна ненормальна у басейні плескається. За гроші. Рома сподівався, що у людей, навіть багатих, більше здорового глузду і ідо цього літнього дня він не зустріне біля басейну жодної живої душі і зможе без свідків і перешкод провести зустріч, до якої готу вався давно, та нагода випала тільки зараз.

Гладка плавчиня, ніби підслухала Ромині думки, — догребла до бортика, полізла по драбинці й попленталася до роздягальні. «Пірнай у Дніпро, тітко!» — подумки порадив Рома і подивився на годинник.

— У мене в запасі ще дві хвилини, — почув за спиною густий низький бас. Жваво озирнувся. Підхопився з довгої лави.

До цієї миті Рома Шиллєр не бачив людину, з якою вже півроку спілкувався телефоном і все не про погоду. «Цікавий типаж!» — промайнула професійна думка. З такого можна виліпити і героя, і покидька. Під шістдесят, а на вигляд молодший. Високий. Ну, не всім же в наполеони. Кремезний. Залежно від завдання — твердий характер, спортсмен, наполегливість і цілеспрямованість чи тупа впертість, фізична компенсація відсутності мізків і груба хтивість. Очі глибоко посаджені. Знову ж, залежно від завдання — до десяти інтерпретацій, і всі аргументовані. Щелепи квадратні. Шия, як у бика. Ого! Треба обережніше! З такими шиями і без інтерпретацій — у рило!

— Чому в басейні? — холодно спитав чоловік. — Обговоримо тему під водою? Щоби ніхто не почув?

«Плюс ідіотське почуття гумору», — подумав Рома і простягнув кремезному руку.

— Рома Шиллєр, іміджмейкер.

— Ростислав Дмитрович Коноваленко. — Чоловік так міцно стис Ромину долоню, що звичний у всьому бачити таємні знаки Шиллєр розшифрував це як приховану загрозу. Насторожено усміхнувся, показав на довгу лаву.

— Прошу.

Коноваленко кинув на лаву скептичний погляд:

— Чого це нам з тобою поруч сидіти? Як друзям…

— А ми вже вороги? — почав нервувати Рома. Час спливав. Йому вже треба мчатися на виклик Сердюка, а цей бичара з квадратною щелепою в психоаналітика грається.

— Ні, — відказав Коноваленко. — Але я хочу сидіти за столом навпроти тебе. І бачити твої очі.

На! Ось стіл! Ось два пластмасові стільці. У кутку біля басейну

Рома всівся навпроти Коноваленка і почав без церемоній:

— Вважатимемо, що свій ліміт забаганок ви вичерпали, а моя забаганка одна — спочатку гроші, потім — інформація. І будете ви мої очі бачити чи ні — спочатку гроші, а потім…

— Скільки?

— Обговорювали.

Коноваленко примружив око, дістав з кишені конверт, поклав на середину столу, прикрив долонею.

— Якщо раптом…

Рома мовчки встав і пішов до виходу.

— Добре… — почув за спиною. — Я згоден.

Рома спокійно, без іронічної усмішки чи погляду роздратованого, повернувся, сів за стіл. Розгорнув конверт, перерахував гроші, поклав конверт до кишені.

— Минулої ночі син Сердюка, Максим, спровокував самогубство дівчини, — видав на-гора. — Є свідок. Він сидить у громадській приймальні Сердюка. Охорони нема, тільки помічниця, Марта. — Замовк на мить. — Ну що? Воно того варте?

— Варте. — Важкий і незграбний Коноваленко розправив плечі, від злої радості на очах став легким і завзятим. — Зараз же спрямую туди пресу. Зараз же…

— Яку пресу, Господи?! Середньовіччя! — Рома роздратовано вихопив з кишені конверт, тицьнув у нього пальцем. — Ще стільки ж, і я скажу, що з цим робити. Я і так уже… — роздратувався не на жарт. Бичача шия? Чхати! Що за фіґня? Хіба можна так бездарно використовувати дорогоцінну інформацію, заради якої він ризикував?! — І так уже натякнув… Що? Хіба важко додумати? Не можете додумати на халяву, гоніть бабло! Це просто… Просто… обійняти і плакати!