Люко Дашвар - РАЙ.центр

Макс розсміявся з полегшенням — згасла напруга:

— І тебе звільнили…

— Сама пішла. Потвора не могла помститися: вона зраджувала чоловікові з дизайнером Токо Моно, хоч він років на двадцять молодший за неї, а я це бачила. — Замовкла, напружилася. — Пішли звідси, Максе.

— Ти… Ти скажеш мені, коли… коли ти сама схочеш…

— Пішли звідси, Максе! — розгублено.

…Ось його очі. Так близько, що хочеться вмерти від щастя. «Дивна, дивна… Дивна і руда, наче із бронзового віку». — «Ти теж не схожий на інших», — не бреше. Вигляд на мільйон баксів, впевнені жести володаря Всесвіту — таких у нічних клубах повно. Дівчата в академії навіть вигадали інструкцію «Як за один вечір спустошити гаманець зухвалого мажора». Люба читала і сміялася — розумниці з Могилянки сконструювали реально безвідмовну технологію. У Макса вигляд на мільйон баксів, а в очах наївна віра у безкорисливість і власні сили. Такі складні поняття, такі протилежні, якщо вдуматися. Він жодного разу не нагадав Любі про той порив жадання, та вона читала в його очах — він чекає.

Одного дня вона сама нагадала йому про велику порожню квартиру на Хрещатику, вигадала щось дріб'язкове, аби зайти. Посеред німого простору — тільки двоє.

— Ти мій перший і єдиний на все життя…

…Ось дніпровські схили поблизу Лаври. Люба лежить на траві, дивиться в небо. Золоте волосся на зеленому трав'яному тлі — гармонія.

— Ти мене любиш? — прошепотів Макс.

— Я люблю тебе… Ти схожий на відчайдушного бедуїна…

Піски. Сонце. Ти міг би лишитися біля прохолодної оази, але тобі треба більше, ніж безпечний спокій і гарантований ковток свіжої води.

Знітився. Обережно взяв у долоню руде Любине волосся.

— Я люблю тебе, — зізнався. — Мені необхідно, щоби ти завжди була поруч… І я… Я теж завжди буду поруч із тобою. Попри все…

Попри все? Що він мав на увазі? Чому Люба не запитала Макса? Чому не зважила на сумнів, що раптом промайнув у його очах?

Ось…

Люба відігнала спогади, розгублено глянула на темну дніпровську воду. Чому так? Як жодної думки в голові — вчинки рішучі, безкомпромісні. А як навала питань виїдає сумнівами, то й ворухнутися несила. Жодної відповіді. Чому кохання таке безмежне, що хочеться летіти вниз і мріяти про смерть?

— Не хочу, — прошепотіла. — Нічого не хочу. Ні життя, ні смерті.

Торкнулася вологої спідниці. Мала би висохнути. І завмерла на камені біля води.

Того ранку Макс спробував вгамувати страх і розпач активними діями, хоч голова й досі відмовлялася працювати: всередині щось гидке волало: «Жарти у нас тут такі, жарти у нас тут такі!» Події минулої ночі здавалися прикрою недоречністю. Ось зараз зателефонує Люба, скаже: «Знаєш, Максе, уночі вода зовсім не прохолодна». Він зв'яжеться зі знервованим татом, який уже побіг кудись розбиратися із синовою халепою: «Вибач, тату. Усе гаразд. Жарти у нас тут такі…»

Люба не зателефонувала.

О десятій за Максом заїхав Сердюків іміджмейкер Рома Шиллєр — одних із Максом років пройдисвіт із розумними очима і незмінною іронічною усмішкою, прихованою в лівому кутику вуст. Підганяв: поїхали, поїхали! Пояснював дорогою: так усе чудово склалося, свідок цілком підходить на роль представника народу, якому служить депутат Сердюк. Невеличка вистава — і дядька можна відправляти додому. Якщо він навіть щось і бачив, то після вистави з допомогою від депутата Сердюка мовчатиме як німий.

За двадцять хвилин Рома Шиллєр відчиняв двері приватного готелю, де, за його міркуваннями, провінційний дядько Іван Степанович мусив від комфорту і розкошів, які задурно оплатив йому Макс, забути не тільки про нічні події, але й про рідну маму. Макс плентався позаду, усе сподівався на Любин дзвінок, який поставив би крапку в нічному божевіллі. Стрімко — до номерів. Наштовхнулися поглядом на розгубленого портьє.

— Що? — замість «доброго ранку».

Портьє ввічливо розвів руками, показав на стілець у кутку холу. Макс і Рома озирнулися. Щелепи відвалилися синхронно — під екзотичною лопухатою зеленню на стільці в кутку готельного холу хропів круглий, як гарбуз, дядько, фанатично притискав до грудей пластмасовий дипломат, вельветова торбина черевиком зафіксована.

— Класний кейс! — не втримався Шиллєр.

— Що з ним? — здивувався Макс, прямуючи до дядька.

— Я пробував його відмовити, але ви наказали — будь-яке бажання. — Портьє біг слідом, напоготові тримав розкриту долоню для «чаю».

— І що? — Макс став навпроти дядька і тільки тепер побачив: Іван Степанович п'яний, як новорічний Дід Мороз під ранок, — з копит і без пам'яті.