Люко Дашвар - РАЙ.центр

Замовк, на компанію зверхньо глянув — ну як? Оцінили чи не врубилися?

— Ромо, ти здурів! — перелякано закліпала оченятами Марта.

Шиллєр азартно розсміявся.

— … А Володимир Гнатович ладен вхопити за руку прем'єра, підстерегти в туалетній кімнаті президента або наполегливо запросити на чай спікера… — Сердюкові в очі: —…заради простої людини!…Де клієнт? Час спливає.

— Ви бачили президента в туалеті? — не повірив Баклан.

Сердюк насупив брови, задумався… Баклан знизав плечима.

— Так свідка нейтралізувати чи хай поживе?

— Ти про тіло подбай, — роздратовано буркнув Сердюк.

Уздовж Дніпра в бік Оболоні, там, де закінчується флотилія пароплавчиків, переобладнаних на ресторани, рибалки і закохані знають чимало усамітнених тихих місць. В одному з таких закутків, захищеному від галасу міста складськими будовами, на прохолодному камені сиділа Люба. Із подивом дивилася на вогку й досі білу спідницю. Мала б висохнути.

— Пішли… Сьогодні риби не буде, — метрах у п'яти від дівчини сивий рибалка скручував вудку, підганяв товариша — такого ж старого та давнього.

Люба зіщулилася, завмерла. Ні… Не сьогодні. Не чіпайте, добрі люди. Ідіть собі, ніби й нема тут нікого. Не заговоріть. Не привітайтеся. Не запитайте про погоду… Не сьогодні. Дніпро біля ніг. Ранкове сонце в очі. А в душі — темна каша. Не сьогодні…

Рибалки поскладали вудки й пішли від річки. Один перечепився, наступив на ще вологу Любину спідницю, залишив на ній брудний відбиток. Не знітився. Не вибачився. Ніби й нема тут нікого.

Люба опустила голову, підібрала під себе спідницю — е-е-е, старі люди…

— Як тепер жити? — прошепотіла.

Вразилася. З тої миті, коли вийшла з Максового авта, побігла як заведена до пішохідного мосту, і аж до цієї ранкової хвилини то була перша думка, що промайнула у голові.

До того — бігла. Пам'ятає, як розбурхані емоції кинули на пішохідний міст, як думки вчепилися одна в одну, скрутилися, сховалися в сірникову коробку і та коробка, певно, загубилася на пішохідному мості. Не інакше. А вона, бездумна і натхненна, — бігла, бігла. Дерлася на мостову огорожу, мружилася від вогнів, впала у темну холодну річку, захлиналася, ковтала ротом дніпровську воду, бо мріяла напитися, і ковтала, ковтала, поки вода не потягла донизу… Якби не двійко дивакуватих хлопців… Пам'ятає, як тремтіла на кам'яних сходах набережної, як облаяла рятівників і пішла геть.

Серед ночі припленталася на Костянтинівську. У дворі під вишнею сховалася і довго дивилася на Макара з Гоциком, що курили на веранді, ніби у кімнатці не можна.

— Збрехала! — спокійно і хижо сказав Гоцик. — Обіцяла повернутися і збрехала!

— Може, з нею щось сталося? — якось зовсім непевно відповів Макар. — Піду…

— Куди?!

— Пошукаю…

— Не підеш! — ще більш спокійно і більш хижо сказав Гоцик.

— А як підеш — краще не повертайся!

— Гоцику, ти себе чуєш?

— Хай би зараз повернулася! Я б їй… — Гоцик кинув недопалок, грюкнув дверима.

Макар залишився на веранді сам. Опустив голову, раптом тихо і гірко розсміявся.

— Так ти, Гоцику, теж… — сказав ніби й тихо.

Люба розчула. Порожніми очима дивилася, як зарипіла веранда, як Макар заходив наче заведений — туди-сюди. Як раптом зупинився, був кинув цигарку, вхопився за нову. Викинув. Обережно відчинив двері двадцятисемиметрового космосу, ніби замість кімнатки, кухоньки і коридорчика — суцільна мряка… І зник у ній, як у чорній безодні.

Люба на ноги — за вишню руками хапається… До веранди пішла. Не риплять під ногами дерев'яні сходи. Жаліють. Навпроти кімнатки стала. Підібрала кинуту Макаром цигарку. Губами затисла.

— Любо…

Озирнулася — Роза Сиґізмундівна на веранду вийшла. Кивнула їй, мов німа. Старенька головою захитала:

— Дякую за звістку. Добре, що ти принесла.

З подивом на бабцю глянула.

Роза Сиґізмундівна усміхнулася:

— А я все думаю, коли мені помирати? Невже, думаю, забули про мене на небі?

Люба плечима знизала — мовляв, а я тут до чого? Поклала на плетене крісло Макарову цигарку і пішла геть.

До світанку вешталася Подолом без думок і маршрутів, аж поки перші трамваї й автівки не погнали до Дніпра, де й при дні можна відшукати тиху схованку. Вмостилася на прохолодному камені неподалік від рибалок. Дивилася на темну дніпровську воду і врешті прошепотіла:

— Як тепер жити?

Тієї самої миті на пішохідному мості зграя Любиних думок розшматувала сірникову коробку, рвонула до дівчини і за мить закружляла над нею — рвала серце питаннями, колола порадами, нагадувала про події минулої ночі, вимагала негайних дій, перебирала історію її короткого палкого кохання.